Чи була мода до моди

Цікаво, чи була мода до моди. Що означає: заборона жінкам носити штани, яка діє до нашого часу. Хто диктував моду у 18 ст. та яку роль зіграла велика чоловіча відмова.

Жінки та штани

Зараз майже всі жінки носять штани. Лише уявіть собі, ще декілька десятиліть тому жінкам приходилось виборювати право носити штани.

У 1800 році поліцейська префектура Парижа запровадила секретний циркуляр, згідно якого жінкам заборонялось носити штани. Закон було прийнято відразу після закінчення Великої Французької Революції. Заборону носити штани було введено в Парижі, де зародився рух санкюлотів у 1792 році. Спочатку санкюлотами аристократи презирливо іменували своїх політичних супротивників – представників міської бідноти, що носили довгі штани з грубої матерії (на відміну від дворян і буржуа, які одягали короткі штани з шовковими панчохами); в подальшому санкюлотами називали патріотів та революціонерів. На цій же хвилі і жінки тоді стали відстоювати своє право носити штани.

Згідно цього циркуляру, кожна жінка, яка наважилась вдягнути цей чоловічий предмет одягу, повинна була звернутися до поліції та отримати на це певний дозвіл. В іншому випадку це прирівнювалось до виклику суспільству, за що вона могла отримати певне соціальне покарання.

У 1892 році у закон було внесено поправку, згідно якої “жінки могли вдягати штани лише якщо вони обома руками тримають віжки коня”. У 1909 році парижанкам дозволили носити штани, коли вони їздять на велосипеді.

Травневі заворушення 1968 року. Франція переживає соціальну кризу. У студентських повстаннях на вулицях Парижа прийняло участь 10 млн людей. Це призвело до відставки президента Франції Шарля де Голля, зміни керівництва країни та до великих змін у суспільстві. Через рік після цих подій намагались скасувати заборону носити жінкам штани – не скасували.

У 1980 році офіційно дозволили носити штани жінкам, які входять до складу Сенату та Національної асамблеї, лише на засіданнях.

Війна за штани триває і далі. Ще одна спроба скасувати була у липні 2012 року – скасували, але одна із статей кодексу законів про працю дозволяє роботодавцям забороняти жінкам приходити на роботу в штанах.

Це багато чого пояснює. Наприклад, чому смокінг Ів Сен Лорана вважався таким революційним одягом.

Цей приклад про те, яким було відношення до одягу до кінця XIX, які були накази, який одяг треба носити. Одяг був показником статусу, рангу, соціального забезпечення, приналежності до певного класу. Одяг завжди був маркером спроможності, родини, роду. За одягом люди могли легко зчитувати інформацію: селянин чи буржуа, промисловець чи ремісник, аристократ чи царська особа. Одяг завжди ніс певний сенс виявлення своїх та чужих. Виходити за рамки цього одягу не можна було. Деякий бунтарський настрій: “Я так хочу”, “Мені б коротше”, “Я так бачу” – це вже сталося у 20 столітті.

До кінця 19 століття ми вживаємо слово “мода”. Ми кажемо про те, що Марія Антуанетта (дружина Людовика XVI), була модницею і ми кажемо, що при дворі була така то мода.

Але у тому вигляді, як ми знаємо моду зараз: як певне творче самовираження людини, як самовираження дизайнера через його стиль та одяг – як що завгодно. Тобто, все що ми розуміємо під сучасною модою – до кінця 19 століття все було по іншому.

Великі жінки: Марія Антуанетта

Якщо вживається слово “мода”, то виключно в контексті якогось поширеного смаку, настрою, якогось тону, який задавала наймогутніша країна чи наймогутніший рід Європи. Моду диктували ті, в кого були гроші та політична влада. Диктувати її могли лише люди обрані, тобто певного круга, і робили вони це дуже акуратно та дуже обережно. Наприклад, французька художниця, майстер портрету, Елізабет-Луїз Віже Лібрен, яку обожнювала Марія Антуанетта та ненавиділа Катерина II, у 1783 році виставила портрет Марії Антуанетти, на якому зобразила її у la robe-chemise. Це була така собі бавовняна сорочка без шовку, без рюшиків, без особливих прикрас, без декору. Це було домашнє плаття, у якому Марія Антуанетта приймала гостей. У той час вона вже була не дуже світською особою, як до цього, вона вже не дуже любила бали, у неї вже була дитина, вона вже переїхала жити у Малий Тріанон (Petit Trianon), захоплювалась філософією Жака Руссо і натуралістичністю, її тягнуло до природи, вона відповіді на питання: як увійти у гармонію з собою та з природою, як позбутися чогось зайвого – тому це відобразилось на її одязі. При дворі ці пустощі Марії Антуанетти сприймали позитивно: вона задавала тон, вона була красунею, вона рухала смаки, вона надихала та була чудовим прикладом. А показати царську особу в одязі, у якому, згідно соціальних норм, не можна було з’являтися у суспільстві – це було жестом дуже ризикованим. І, навіть, Марія Антуанетта, якій можна було майже все, наприклад, їй дозволялось носити величезні зачіски, впроваджувати неймовірні криноліни, вигадувати неперевершені поєднання кольорів, уводити правила в етикет, але вона не мала права з’являтись на людях в одязі, який не відповідає тогочасним соціальним нормам. Навіть у тих людей, які формували смак та настрій моди у Європі, була певна межа пристойності та певні норми того, як вони повинні були виглядати. Тобто, ці обмеження стосувались не тільки простих жінок Парижа, ці обмеження стосувались усіх, навіть, і не простих жінок і дуже сильних.

Чорний колір : Фламандські портрети

Дивлячись на будь який живопис, ми можемо зчитувати по костюму певну соціальну та індустріальну історію суспільства того часу.

Дуже показовими є фламандські портрети – похмурий живопис фламандського відродження. На полотнах зображені аристократи у накрохмалених білих комірчиках та у чорному одязі. Чому у чорному? Це траур? Ні, не траур. Саме в той час, коли відбувався бум у відродженні мистецтва, м. Антверпен був центром текстильної промисловості. Саме в Антверпені вміли фарбувати шовк та шерсть у чорний колір. Шерсть та шовк прибували караванами завдяки торгівлі, тому що у цей час Антверпен був центром торгівлі та торгував з усім світом. Тканини прибували в Антверпен та їх фарбували у чорний колір. Мода на чорний колір була викликана тим, що дозволити собі носити чорний колір могли лише найвищі верстви суспільства. Тобто, у часи Фламандського живопису чорний колір був показником статусу, показником грошових одиниць, показником високого походження, показником успішності родини. Тому, зрозуміло, що якщо мова йшла про парадний родинний портрет, то люди одягали найдорожчий та найкращий одяг, тобто чорний. Також фламандське суспільство було протестантами. У протестантській культурі деякі кольори вважались недоречними та непристойними. Доречними вважались: чорний, білий, сірий, голубий та коричневий, а всі інші вважались непотрібними.

Велика чоловіча відмова

Така ситуація існувала аж до кінця 19 століття. До того часу як мода стала модою, відбулася ще одна велика річ, яка дуже вплинула на сучасну чоловічу моду та впливає зараз.

Коли почалась промислова революція в Європі та сильно почали зміщатись класи – з’явився новий клас чоловіків, які обслуговували цю технічну революцію. Це були чоловіки, які запускали потяги, які будували фабрики, які технократично підсилювали та збільшували міцність Європи та доводили її цивілізаційний рівень не тільки до культурного достатку, але й до техногенного захвату. Чоловіки, які у 16 столітті припудрювались, носили перуки, кюлоти, короткі бриджі, панчохи та  парчові квіти, не дуже відрізнялись від жінок. І це не вважалось якимось відхиленням, це було соціальною нормою.

Наприкінці 19 століття відбулась велика чоловіча відмова, коли чоловіки пішли з поля суб’єктів краси, тобто вони почали носити простий одяг, крій і посадка вийшли на перший план. Декоративність та елементи помітності перестали відігравати значну роль. Спортивні тканини, які завжди характеризували гардероб аристократів, наприклад, твід, шерсть, у яких вони ходили на охоту або катались на конях, перейшли у повсякденний чоловічий гардероб. Чоловіки стали виглядати стримано, просто та добротно, перестали бути лідерами моди.

А подекуди з’явились такі собі денді, які диктують чіткий смак і стиль в одязі, та дотримуються певних правил поведінки: нічому не дивуватися; зберігаючи безпристрасність, вражати несподіванкою та віддалятися, як тільки досягнуто враження.

No Comments Yet

Comments are closed