Втрачені храми Києва ХІХ ст.

втрачені храми києва
View Gallery
4 Photos
Троїцька церква
Втрачені храми Києва ХІХ ст.
Троїцька церква

Троїцька церква

Source: Троїцька церква
церква Іоанна Златоуста
Втрачені храми Києва ХІХ ст.
церква Іоанна Златоуста

Церква Іоана Златоуста

Source: церква Іоанна Златоуста
трапезна церква Петра і Павла
Втрачені храми Києва ХІХ ст.
трапезна церква Петра і Павла

Трапезна церква Петра і Павла

Source: трапезна церква Петра і Павла
Вознесенська церква на Кудрявці
Втрачені храми Києва ХІХ ст.
Вознесенська церква на Кудрявці

Вознесенська церква на Кудрявці

Source: Вознесенська церква на Кудрявці

Дивлячись вперед — не забуваємо і минуле!

В цій статті ми поговоримо про втрачені храми Києва ХІХ ст.

Словосполучення «втрачений храм» сьогодні викликає асоціацію з 1930-ми роками, адже тоді духовній спадщині міста і країни було завдано величезної шкоди. Чимало храмів, які могли б прикрашати собою міські площі та вулиці, залишилися тільки на фотографіях.

Проте, як це не дивно, у другій половині XIX століття наше місто також втратило ряд храмів і, на жаль, безповоротньо. Звичайно, кількісні втрати, природньо, набагато менші, аніж у ХХ столітті, але ці храми також повинні бути відроджені, хоча б у пам’яті.

Причин, за якими в місті тоді ліквідовувалися храми, було небагато: поганий стан, упорядкування кількості парафій або перепланування місцевостей.

Згадаймо ж ті храми, які назавжди залишилися в XIX столітті. Деякі з них мали дуже цікаву історію або просто були пов’язані з незвичайними та цікавими людьми.

Троїцька Старокиївська церква

Цей храм знаходився на початку теперішньої вулиці Алли Тарасової, яка колись так і називалася — Троїцький провулок.

Це була невелика дерев’яна церква, побудована між 1651 і 1682 роками. Напевно, єдине її зображення можна побачити на плані міста, складеному полковником Ушаковим у 1695 році. У 1732 році ця церква була перебудована, але дуже швидко занепала і Микола Закревський відгукувався про неї так: «Мала, стара, вбога, дерев’яна церква Св. Трійці, про один купол, з дерев’яною ж дзвіницею».

З 1699 у Троїцькій Старокиївській церкві зберігалася стародавня ікона (69х53 см) з надписом: «Образ Пр. Богородиці від Злати Воріт перенесений. Літо від Адама 7207, від Р. X. тисячі шістсот дев’яносто дев’ять жовтня 20 дня ». Іконостас був побудований в 1780 за проектом архітектора І. Ф. Мічуріна.

У 1851 році митрополит Філарет запропонував упорядкувати парафії Старого міста. На той час у Старому місті було 13 храмів, а інші частини міста — наприклад, Нова Забудова, Галицький базар — храмів не мали взагалі.

Троїцьку Старокиївську церкву було розібрано та перенесено.

1852 р. архітектор П.Спарро розробив проект храму, 1854 р.його затвердив імператор, а 1856 року розпочалося будівництво. 12 жовтня 1859 р. храм було освячено на Новій Забудові (перетин вулиць Жилянської та Великої Васильківської). Але, насправді, це була зовсім інша церква, в яку перенесли головні святині зі старого храму — іконостас та ікона Казанської Божої Матері.

Прославив церкву її настоятель — свого часу відомий у місті священик Юхим Ботвиновський, «батя Юхим», як його називали в народі. Микола Лєсков в спогадах «Печерські антики» залишив кілька яскравих спогадів про цього священика. Наприклад, дуже цікаві наступні характеристики: «Який Юхвим був як священик — цього я розбирати не стану, та й думаю, що це відомо одному Богу, якому служив він, як міг і як умів». Цей священик дійсно відрізнявся оригінальністю і підтвердженням цьому є таке враження того ж Лєскова: «Щоб не викликати недомовками помилкових тлумачень, краще сказати, що «слабкості» о. Євфимія становили просто гулянки, які тоді були у великій моді у Києві. Отець Євфимій любив гарне вино, компанію і полювання. Він був кращий більярдний гравець після Курдюмова і відмінно стріляв; притому він, по слабкості свого характеру, не міг утриматися від задоволення пополювати, коли потрапляв у коло друзів з дворян». При цьому сам батько Юхим говорив про себе: «Стiлько я, ледачий пiп, нагрiшив, що Бог вже змиловався надо мною і дав менi сльози, щоб плакати дiл моих горько. Не можу служить, не плачучи».

Дійсно, пристрасть до «слабкостів» у поєднанні з богопочтимістю і християнською добротою — ці такі різні якості поєднувалися у цій людині. Наприклад, навіть сьогодні викличе подив і по-своєму, захоплення такий вчинок отця Юхима Ботвиновського. Працював скарбником у місті такий собі Осип Тустановський. При перевірці виявилася недостача у 20000 рублів. І ось він, не знаючи цю людину, взявся йому допомогти — заклав житло, надавав векселів — але суму зібрав і допоміг незнайомій людині!

З храмом була пов’язана одна таємниця самого священика — коли померла його дружина, він поховав її власноруч у невеликому підземному склепі храму.

Найвідомішим парафіянином храму був історик Володимир Антонович, що мешкав неподалік. Володимир Антонович оселився на Новій Забудові ще у 1860-х роках, а у 1880-х роках збудував власний будинок на розі вулиць Кузнечної (нині його імені) та Жилянської, де й мешкав до своєї смерті 1908 року.

Церква Іоанна Златоуста

Недалеко від Троїцької церкви, на розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської, знаходилася ще одна церква — церква Іоанна Златоуста.

У 1631 році була розібрана дерев’яна церква Миколи Притиска на Подолі з метою побудови мурованого храму, а в Старому місті незабаром з’явився храм Іоана Златоуста, побудований на основі матеріалів подільського храму.

Про церкву цю відомо дуже небагато, але на неї чекала та ж доля, що і на сусідню Троїцьку церкву — у 1854 році церкву було вирішено перенести в Либідську частину міста. Але так склалося, що і цей храм залишив свій слід в літературі. І знову-завдяки своїм священикам. Цікаво, що до призначення настоятелем Троїцької церкви в ній священствував вже згадуваний Юхим Ботвиновський. Але у випадку з цією церквою увійшов в історію не він, а напівписьменний дяк Костянтин або Котин. Церква була невелика, парафія — дуже бідна, та храм стояв на шляху від Софії до Андріївської та Десятинної церков і храмів Подолу, тому дяк Костянтин «стеріг богомулів». Як писав Микола Лєсков: «Костянтин відмикав церкву, запалював лампадочку і сідав біля дверей на маленькій лавочці; перед собою він ставив мідну чашку з водою і кропило, поряд скриньку, або «карнавку»… Він сидів тут на вододілі течії і «переловлював богомулів», так що вони не могли потрапити до святинь Десятинної і Подолу, поки Котин їх «трохи не витрусить»».

На цьому місці через 50 років після ліквідації храму судилося з’явитися церкві, але це буде вже будинкова церква при Релігійно-просвітницькому товаристві. Ця церква також буде освячена в пам’ять Іоана Златоуста. Ну, а парафіяльна церква Іоана Златоуста буде побудована на початку 1870-х років на Галицькій площі і стане першою і єдиною в Києві церквою, побудованою з заліза.

Церква Св. князя Володимира на Печерську

Менше пам’яті про себе залишила церква Св. князя Володимира на Печерську, яка колись знаходилася навпроти Старопечерського будинку, в якому сьогодні — Музей культурної спадщини.

З’явилася церква на прохання військових, розквартированих на Печерську. Вперше це прохання було озвучено і подано у письмовому зверненні до архімандрита Тимофія Щербацького в травні 1745 року. Але … тоді церква побудована не була — можливо, просто не була зібрана потрібна сума грошей. Минуло 10 років і Чернігівський піхотний полк заявив про бажання побудувати храм за свої гроші. У 1755 році церква була закладена і в 1757 році — освячщена. Це був невеликий дерев’яний храм. Незабаром трапилася біда — пройшло менше 10 років з дня освячення храму і в храмі сталася пожежа і все вигоріло повністю. Через два роки храм було вирішено відновити, а в 1773 році храм освятили знову. Цікаво те, що парафіянами храму в різні роки були дуже відомі люди — серед них були губернатор Левашов, віце-губернатор Четвериков, міський війт Рибальський, сім’ї Катериничів, Бердяєвих, Ханенків.

Але крапку в історії храму поставила Нова Київська фортеця.

Церква також потрапляла в число зносених об’єктів і в 1834 році була розібрана і незабаром перенесена на Нову Забудову.

Ця церква, вже під назвою Володимиро-Либідської, проіснувала до 1930-х років і нині на її місці — палац «Україна».

Трапезна церква Петра і Павла

Ще один храм, тепер уже в Лаврі, також назавжди залишився в ХІХ столітті.

На початку XVII ст. біля Успенського собору було споруджено дерев’яну трапезну церкву Св. апостолів Петра і Павла. Протягом 1686—1694 років замість дерев’яної було споруджено досить велику муровану трапезну церкву, виконану у класичних традиціях українського бароко.

На жаль, храм було втрачено  — 1893 року церкву розібрали, а замість неї у 1893—1895 роках за проектом архітектора В. М. Ніколаєва спорудили новий трапезний храм Антонія та Феодосія Печерських.

Вознесенська церква на Кудрявці

Вознесенська церква на Кудрявці знаходилася на місці теперішньої Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Ця церква, на жаль, також залишиться тільки в пам’яті.

У XVI столітті тут існувала дерев’яна Спаська церква. 1718 року на її місці на Кудрявці, як парафіяльний храм, було споруджено дерев’яну Вознесенську церкву.

Храм було збудовано як домову церкву при митрополичому палаці. Коли згодом палац було перенесено на Шулявку, храм став парафіяльним (це сталося 1788 року). Це був храм типово української архітектури.

На відміну від інших храмів, Вознесенську церкву на Кудрявці не було перенесено. І вже в 1879 році занепалий дерев’яний храм було розібрано і втрачено безповоротно.

Незабаром на цьому місці з’явилася будівля Духовної семінарії з семінарською церквою в будівлі, але в зовсім іншому стилі.

Церква Св. Дмитра Ростовського на Байковому кладовищі

Церква Св. Дмитра Ростовського на Байковому кладовищі також залишилася в минулому. Невелика дерев’яна цвинтарна церква, побудована в 1841 році, була розібрана в 1897 році, оскільки на цвинтарі вже був побудований кам’яний Вознесенський храм (у 1887-1889 роках). Але цікаво те, що з матеріалів Дмитрівського храму була побудована Макаріївська церква на Татарці — єдиний насьогодні дерев’яний храм у центральній частині міста.

Звичайно, неможливо згадати про усі втрачені храми ХІХ ст. Адже була ще і пожежа на Подолі, яка назавжди стерла з лиця київської землі ряд храмів. Проте, хотілося згадати те, що втратило наше місто ще до того, як воно вступило у трагічне ХХ століття, яке завдало такий страшний удар по нашій духовній спадщині, що відроджувати її нам доведеться ще дуже багато років.

Олександр Михайлик

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент текста та натисніть Ctrl+Enter.

No Comments Yet

Leave a Reply

Your email address will not be published.

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: