Козелець

Козелець відомий з XVII століття як укріплене місто, що входило до складу Речі Посполитої.

Навесні розлогі береги річки Остер, на якій стоїть Козелець, вкривають суцільним килимом жовті польові квіти козельці, – кажуть, від них і пішла назва селища. Відоме воно з документів початку XVII сторіччя.

На «Спеціальному та докладному плані України…» де Боплана (1650) та на пізніших мапах позначено як Kesellze.

Вигідне положення при великій дорозі сприяло швидкому зростанню містечка.

Вагомий внесок у справу визвольної боротьби було гідно оцінено гетьманом. Грамотою від 1656 року Богдан Хмельницький надавав Козельцю Магдебурзьке право, за стійкість і мужність населення сотенного Козельця в боротьбі проти польських поневолювачів. Це право підтверджувалося і російським урядом, що було дуже важливим у справі захисту від феодального свавілля. Магдебурзьке право надавало можливість створювати органи самоврядування, обирати магістрат на чолі з війтом, підлеглому тільки гетьманові.

З 1708 року Козелець стає центром управління Київського полку. Цей статус, а також розвиток ремесел і торгівлі спричинили швидке зростання та розширення самого міста.

Розумовські

…Навесні 1731 року російський полковник Ф.С. Вишневський, повертаючись з Угорщини, де він закуповував знамениті вина для погребів імператриці Анни Іванівни, зупинився в селі Чемер, неподалік від Козельця. Зайшовши, як годилося, помолитися, офіцер був вражений могутнім басом, від якого, як то кажуть, мало не хиталися дерев’яні стіни чемерської церкви: співав син реєстрового козака Григорія Розума із сусіднього села Лемеші – пастух Олекса. Вишневський запросив здібного парубка до придворної капели. Пропозиція була аж надто принадна, навіть, фантастична. Так Олексій опинився в блискучому Петербурзі і невдовзі став царським придворним співаком.

Олексій мав великий вплив на імператрицю. Саме з його ініціативи відновилося Гетьманство та видалася низка указів, сприятливих для України.

1744 року Єлизавета вперше прибула в Україну. Місцева легенда розповідає, як козацька старшина вирішила «аргументувати» відновлення гетьманства, показати силу та велич війська козацького. Уздовж усієї дороги до Глухова імператрицю вітали козаки у святкових мундирах. Насправді козаків було небагато. Після того, як проїжджав кортеж Єлизавети, вони скакали вперед і знову вишиковувалися в шеренги на дорозі.

Через роки він – вже не Розум чи Розуменко, а граф Олексій Григорович Розумовський (1709-1771 рр.) – взяв морганатичний шлюб з імператрицею Єлизаветою Петрівною. Відтоді й пішов дивний рід графів Розумовських, які залишили по собі помітний слід в історії.

Собор Різдва Пресвятої Богородиці з чотириярусною дзвіницею

Візитівкою Козельця є неймовірної краси Собор Різдва Пресвятої Богородиці. Один із найкрасивіших храмів України XVIII століття. Храм-подяку, храм-усипальницю збудувала власним коштом, на знак вдячності щасливій долі мати Олексія – козачка й лемешівська шинкарка, а згодом графиня Наталія Дем’янівна Розумовська (Розумиха). Жаль тільки, що втілену свою мрію їй не довелося побачити: вона померла раніше, ніж будівництво завершилося.

У повісті «Княгиня» Т. Г. Шевченко згадує про бідну хатку в Лемешах, на сволоці якої йшов традиційний напис: «Сей дом соорудила раба божия Наталия Розумиха, 1710 року божого»; і про розкішний козелецький собор з текстом на мармуровій дошці: «Сей храм соорудила графиня Наталия Разумовская…» А далі підсумовує: «Странные два памятника одной и той же строительницы!»

Ще здалеку помітна велична дзвіниця (1766-1770 рр.) – висотна домінанта Козельця й незмінний супутник собору Різдва Богородиці (1752-1763 рр.), що стоїть поруч, на тому майже місці, де шлях з Києва повертає на Чернігів. Цей своєрідний давній маяк було видно на далекій відстані степового простору.

Особливої принадливої святковості надають дзвіниці гра світла й тіней на згрупованих попарно на кутових контрфорсах – колонах та ввігнуті в плані, енергійно трактовані антаблементи розчленованих ярусами фасадів. Легкість, повітряність споруди підкреслені рустом першого ярусу і глибокими отворами-арками на трьох горішніх поверхах.

Така ж святковість, посилена насиченим декором у вигляді гарно оздоблених наличників високих вікон, рокайлевих завитків довкола картушів на півкруглих фронтонах, грайливих зірок на фризі, що перегукуються із золоченими сонечками-рипідами на шпилях, які увінчують ганки, яскраво проступає в образі білостінної будівлі козелецького собору.

Здається, всі можливі бароккові та рококові прикраси закликані вразити глядача не просто монументальністю споруди, а й її вишуканістю, багатством, що нагадують тонкий витвір ювелірного мистецтва. Рівнобічний у плані храм з чотирма симетричними абсидами увінчують п’ять бань на високих барабанах. Сходи трьох ганків ведуть на другий поверх: храм двох’ярусний.

Внизу, у низенькому першому ярусі, так званій «теплій» церкві, – усипальниця Розумихи, фундаторки величного собору.

А інтер’єр другого ярусу підпорядкований головному композиційному акценту – гігантському, заввишки двадцять сім метрів, іконостасу, різьбленому й позолоченому. Яскрава позолота ще більше виграє на синьому з білими й жовтими прожилками тлі іконостаса. Вражають не тільки розміри, але й високохудожнє виконання різьби та живопису цього шедевра.

Величний старовинний іконостас XVIII століття вражає своєю красою та розмірами. Існує версія, що спочатку він був виготовлений на замовлення Смольного монастиря в Петербурзі за проектом Бартоломео Растреллі. У первісному вигляді іконостас мав 80 ікон. Сучасний складається із 50-ти. Оригінали ікон 1753 зберігаються на другому поверсі музею, що розмістився в чернігівському соборі Бориса і Гліба. Цікаво, що цей іконостас став взірцем для Катерининської церкви у Чернігові.

Не можна не вклонитися майстрам XVIII сторіччя (зводили собор і дзвіницю вітчизняні зодчі – росіянин А. В. Квасов та українець І.Г. Григорович-Барський, ікони для іконостаса писав зі своїми помічниками художник Г.А. Стеценко, а різьблення виконав різьбяр-підприємець С.3. Шалматов), та не забуваймо і про титанічну працю радянських реставраторів, які відновлюють цю видатну пам’ятку архітектури і мистецтва.

Церква Святого Миколая

Ще один самобутній козелецький храм, споруджений на невеличкому узвишші над берегом Остра 1784 року, – церква Святого Миколая. Вельми популярний на Україні святий вважався покровителем усіх подорожуючих сушею й водою, отож храм такого імені при великому шляху – річ звичайна.

Церква Святого Миколая розташована на південній межі давньої фортеці, на місці дерев’яної церкви. Споруджена 1781-1784 в стилі пізнього бароко на кошти священика К. Тарловського та парафіян. Мурована, хрещата; до південного і північного рукавів прилягають низенькі екседри; зі сходу між рукавами – криволінійні у плані камери. Фасади завершено трикутними фронтонами. Увінчана багатоярусною банею.

Будівничі другої козелецької церкви вже не мали можливості запросити видатних зодчих, тому зводили її за давніми народними традиціями, прагнучи, втім, не відставати від все ще модного барокко.

На видовженому хрещатому плані виросла будівля, схожа в деталях на кам’яницю цивільного призначення, а об’ємно-просторовим вирішенням – на хрестовокупольну дерев’яну церкву. Бажання гідно височіти поруч із явно неперевершеним собором Різдва Богородиці помітно у дуже витягнутій вгору бані з двома заломами, увінчаній велетенським позолоченим хрестом. У поєднанні з білими стінами, декорованими гарними барокковими наличниками, які посилюють гру світлотіні, несподівано ефектно виглядає глибокий вишневий колір бані. Свято-Миколаївська Церква залишає своєрідне враження.

Вознесенська церква

Вознесенська церква є пам’яткою архітектури ХІХ століття.

Більшість мурованих храмів ХІХ століття споруджували в псевдоросійському стилі, що диктувалося царським указом. Проте, Вознесенська церква одна з небагатьох, яка виконана в мотивах української архітектури. Архітектурний вигляд церкви строгий, чотири куполи церкви, нагадують оборонні башти. Вікна церкви, як і у давньоруських храмах, мають дещо опуклу форму, через що схожі на бійниці.

Розташована на головній площі міста в 150 метрах від Собору Різдва Богородиці. Мурована, п’ятибанна, хрещата у плані, має дві апсиди – зі Сходу та Заходу. Кутові бані декоративні. Центральна баня більша за кутові і відіграє головну роль у силуеті храму, має вісім вікон. Фасади потиньковані, білені (розфарбування в два кольори відсутнє), прикрашені напівциркульними вікнами та карнизами. Рельєфні оздоби фасадів невисокі, майже графіні, декору – обмаль.

Незважаючи на цілком імпозантні, мальовничі вікна-люкарни, щільно стулені п’ять бань і загальні бароккові обриси, вона є, між тим, пам’яткою не барокко, а унікальним зразком традиційного для Лівобережної України XVII-XVIII хрестового п’ятибанного храму в період архітектурного «історизму» (1866-1874).

Київська полкова канцелярія

У XVIII сторіччі широкого розмаху в Козельці й окрузі набуло монументальне будівництво з цегли.

Неподалік собору, в сучасному парку добре помітна старовинна двоповерхова кам’яниця. Історія її ось яка.

Після Андрусівського перемир’я кордон між Росією та Польщею проліг Дніпром, і на Правобережжі підпорядкованим Російській державі лишився тільки Київ з прилеглими землями по річці Ірпінь. Отож 1708 року з військово-політичних міркувань управління Київським полком було перенесено на Лівобережжя – в найближчий до Дніпра значний населений пункт Козелець.

Перша канцелярія полку розміщувалась у звичайній хаті. Майже водночас із спорудженням собору з такої ж цегли вимурувано неподалік для Київської полкової канцелярії будинок на два поверхи із глибокими підвальними приміщеннями – сутеренами.

Київська полкова канцелярія – це пам’ятка цивільної архітектури XVIII ст., одна із двох збережених адміністративних будівель канцелярій козацьких полків. Двоповерхова з підвалом мурована будівля, вирішена у перехідній стилістиці від бароко до рококо, розташована в центрі міста посеред парку поблизу собору Різдва Богородиці і є архітектурним акцентом у забудові.

Будівлю було споруджено в 1756-1765 рр. на замовлення полковника Київського козацького полку Юхима Дарагана за проектом і під керівництвом архітектора А. Квасова. Будівництво тривало з перервами. Розпочав його за власними кресленнями А.В. Квасов, а закінчував, прикрасивши фасади ліпленням, архітектор І. Григорович-Барський. Проста, та напрочуд гармонічна в пропорціях будівля вважається визначною пам’яткою бароккової цивільної архітектури XVIII сторіччя на Лівобережжі.

У 1765-1781 рр. у будівлі містилася канцелярія Київського козацького полку. Після скасування полкового устрою в 1781 р. – Козелецький магістрат. З 1860-х років до 1917 року тут знаходилося Козелецьке повітове земство, де протягом 1862-1868 років працював акцизним чиновником письменник та етнограф, автор першого українського роману «Люборацькі» Анатолій Свидницький.

У 1918-1958 рр. в будинку розташувалися органи НКВС УРСР; у підвалі було влаштовано в’язницю. В часи німецької окупації в ньому знаходилося гестапо. Під час Другої Світової війни пам’ятку пошкоджено. Улітку 1954 р. її дослідили, обміряли та зафотографували пам’ятокознавець С. Таранушенко й архітектор П. Макушенко. У 1958 році проведено капітальний ремонт, після чого передано центральній районній дитячій бібліотеці.

Покорщина

Уважно придивившись, можна помітити в Козельці інші старовинні будівлі, але вони не такі цінні, хоча і дають уявлення про характер старої забудови містечка. Тепер більш помітними стали нові, споруджені у повоєнні десятиріччя, житлові й громадські будинки районного центру, на жаль, – звичайні, буденні, невиразні.

На східній околиці Козельця, праворуч дороги на село Данівка лежить колишня садиба Покорщина, названа, як переказують, на згадку про часи, коли цариця Єлизавета «покорилася» Олексі Розуму та його матері Наталі Розумисі, яка на той час була звичайною шинкаркою. Існує й інша думка, що назва Покорщина походить від прізвища полкового писаря Івана Покорського, якому належала земля під маєтком до 1744 року.

Покорщина – це найдавніший зі збережених донині садибних комплексів Лівобережної України. Садибу було збудовано в середині XVIII ст. на невисокій терасі правого берега річки Остер.

Наталя Розумиха придбала садибу для прийому у 1744 році невістки – російської імператриці Елизавети Петрівни. Пізніше подарувала садибу своїй доньці та сестрі Олекси Розумовського Вірі Григорівні (у майбутньому Дараган), яка, теж завдяки щасливому випадкові, з простих козачок стала дружиною київського полковника Юхима Дарагана. Архітектурний комплекс садиби Дараганів у Покорщині є пам’яткою архітектури національного значення.

Невеличкий затишний садибний будиночок (друга половина XVIII ст.) в один поверх – дерев’яний, потинькований та побілений, з чотирисхилим бляшаним дахом і двома коминами над ним – декоровано вже на початку XIX століття в дусі класицизму ампірними портиками під трикутними фронтонами з неодмінним півкруглим вікном у тимпані. Будинокє унікальною пам’яткою садибної архітектури XVIII ст.

Невідомий зодчий цілком доречно обрав заради практичності тосканський ордер. Колони виконано із ретельно обтесаних та побілених липових стовбурів. Дерев’яні наличники вікон прикрашено, за місцевою традицією, що сягає, можливо, ще дохристиянських часів, колами й ромбами. Цікаво, що кола з різьбленими променями – символами сонця – можна побачити й на віконницях старих козелецьких хат, і, разом з ромбами, – на сучасних металевих стулках воріт козелецьких садиб. Перетворившися з часом на суто декоративні елементи, старовинні язичеські символи живуть і досі, хоч сьогодні нікому й на думку не спаде, що колись сонечка на вікнах, а рипіди на храмах «відганяли злих духів»…

Та повернемось до будинку. Його інтер’єри було оздоблено розписом (художник Г. А. Стеценко), шпалерами, гарними меблями та кахляними печами. Край славився своїм кахляним виробництвом, і печі в покорщинському будинку милували око малюнком синього, брунатного, жовтого, зеленого кольорів на білому тлі. Сюжет, як правило, повторювався: родинний герб, вельможі в перуках, персонажі в каптанах і чумарках, представники духівництва.

Старий, колись ретельно доглянутий парк межує із заплавою Остра з її мальовничими луками.

Неподалік панського будинку стоїть двоповерхова кам’яниця Дараганів. Це мурована господарська будівля із сутеренами, із загратованими віконечками, з кованими віконницями й дверима, зовні дуже схожа, – маленька й міцна, – і на невеличку фортецю, і на величезну скриню – старовинну родову скарбницю. Використовувалась як комора для зберігання цінностей. Збудована одночасно з головним садибним будинком. Пам’ятку датовано першою половиною XVIII сторіччя.

У Козельці Єлизавета Петрівна пробула цілих три тижні. Три тижні в тихому Козельці гриміла музика і влаштовувалися бали для імператриці та її супроводжуючих. У лісі під Козельцем князі та графи займались полюванням.

Із Козельця імператриця вирушила до Києва вклонитися мощам святих Києво-Печерської лаври. Вражена київськими пейзажами, Єлизавета Петрівна розпорядилася збудувати у місті Андріївську церкву та Маріїнський палац. А з Києва знову вирушила у Козелець.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]