У чудової радянської поетеси Римми Козакової є такий вірш:
И поезд — дом, и куст намокший — дом,
и в осень заблудившееся лето…
Я счастлива, но я пойму потом,
но я потом, потом осмыслю это.А буду просто жить и жить сперва,
как в детстве хохоча, не зная горя,
не отливая в точные слова
соленый вкус и губ твоих, и моря.Я снова верю в вечность доброты,
ее необратимости покорна,
и постигаю, что такое — ты,
во всем, чем я сыта была по горло.Откуда ты? Что — эта связь сердец?
Я — в колыбели, ласковой и зыбкой,
я маленькая, жив еще отец
и гладит по плечу меня с улыбкой…Шепчу — кому: тебе или ему?
Припав, прижавшись, не хочу ответа.
Я счастлива, но я потом пойму,
потом пойму, потом осмыслю это…
Римма Козакова
Цей вірш чудово доповнює наша стаття про золоту осінь життя, про вічність доброти та про переоцінку життєвих цінностей у старості.
1 жовтня – Всесвітній день людей похилого віку. Дуже символічна дата, адже вік мудрих людей називають осінню життя.
Кожна пора року чудова по-своєму, так само і вікові “сезони” нашого життя. Щоб не трапилось, усе погане забувається та ми знову радіємо життю, адже життя неймовірне та таке швидкоплинне.
Люди похилого віку, фактично, це зв’язок поколінь: наступництво та досвід, це люди, які пройшли довгий життєвий шлях, сповнений досягненнями та втратами, вирішенням чисельних проблем та багаторічною інтенсивною працею. Хто, якщо не вони? Коли, якщо не зараз?
Ніщо не дається нам так дешево та не коштує так дорого, як звичайне спілкування, тому що самотність – це одна з головних проблем людей похилого віку, як і їх адаптація у сучасному суспільстві у 21 столітті.
У кожної людини повинні бути життєві цінності: здоров’я, родина, свобода, освіта, професія, робота, моральні та духовні цінності. Тобто ті матеріальні та духовні пріоритети, які задають мету життя людини та шляхи її досягнення. Саме внутрішні цінності людини сприяють підтримці фізичного та психологічного здоров’я; самовихованню, самоосвіті та самонавчанню; розвитку професійних можливостей і кар’єрного росту, вдосконалення особистісних, соціальних, моральних і духовних якостей… Адже, якщо цього немає, навіщо тоді жити?
Відношення людей до цінностей формується та змінюється протягом життя. Головне, вміти правильно розставити пріоритети. Вибір життєвих цінностей залежить від досвіду, від усвідомленності та майбутнього, яке ми самі для себе плануємо. Звісно, що по-справжньому зрозуміти свої життєві цінности ми можемо лише переживши певні події у своєму житті, адже кожна подія – це урок для нас, це досвід набутий та усвідомлений – той, який змінює нашу подальшу поведінку.
Якщо хлопчик у дитинстві колекціонує іграшкові машинки, а у 20 років – любовні перемоги, то у 30 років – він кайфує від нової автівки, тому що вдалося на весь світ довести, що не слабак та не невдаха, і красуня-дружина поруч, і дітки підростають, і на роботі цінують.
Ми щодня боремось з життям, думаємо, ось отримаємо премію чи високу посаду, придбаємо квартиру, машину і будемо задоволені. А будемо? А запам’ятаємо?
Запам’ятаються зовсім інші речі: мандрівки автівкою з батьками у дитинстві, гості кожні вихідні та бардівські пісні під гитару, походи за грибами, риболовля, дача, гайок, ліс… І жалкуватимо ми, що мало кохали, мало мандрували та мало часу приділяли людям похилого віку… Адже не все побачили, не всюди побували, не все відвідали, не всім допомогли… Світ наш такий неймовірний, а ми витрачали свій дорогоцінний час на все швидкоплинне, втрачаючи найдорожче, що у нас є – наш час.
Квартир та машин може бути скільки завгодно, а ось батьки, їх молодість та сили уходять назавжди та неповертаються. І як би ми не хотіли затримати та зупинити час, щоб знову побути дитиною – нічого з цього не вийде, адже махіна під назвою життя кожну секунду несе нас у невідому далечінь.
Чим людина пишається в старості? Хтось скаже, що онуками. Може й онуками, але онуки – це все ж таки не власне досягнення, тому що в онуків є батьки. Але онуки є чудовим стимулом, щоб жити, не старіти та нарешті бути самою собою. А від чого тріпоче її душа?
З роками уся зовнішня мішура відходить на задній план, а душа людини постає у первозданному вигляді. Уже немає потреби подобатись, грати в ігри, бути акторами. Можна та треба бути самим собою та говорити, що думаєш і що відчуваєш.
Осінь життя – це період, коли розумієш, що щастя – це те, чим можна прямо зараз поділитися з іншими. Чимось дуже маленьким, крихким та дуже важливим – наприклад, смачною корисною цукеркою, яку хтось так любить з близьких людей, або поласувати смачним десертом з французьської буланжері, або подарувати щось найкращій подрузі, або побути нагло задоволеною собою та повечеряти не вдома, а десь у ресторані, або з кимось відвідати концерт або виставку, або присвятити час собі, у сотий раз прогулятись вуличками улюбленого міста та роздивитись дивну архітектуру, яку залишили нам наші пращури… Головне, з тишею серця, спокоєм думок та любов’ю до всього, що вас оточує – просто так, заради власного задоволення та насолоди.
Робити іншим добро, по дрібницях, як можеш, кожен день – ось що дарує щастя кожному, а особливо тим, хто прожив життя… Допомогти, чим можеш, розділити радість, втішити, вселити впевненість у тому, що все стане на свої місці та буде добре. Поділитись досвідом, що так було тисячу разів і так буде і надалі… І нічого страшного не трапилось, час пройде та все перемелеться у борошно… Життя продовжується, щоб не сталося, адже сонечко сяє завжди та завжди після темної ночі наступить новий день. Поки людина жива – вона може усе змінити, усе виправити, незалежно від віку.
Головне зрозуміти для самої себе, що ти – добра, адже доброта у тобі та жодні життєві події не зламають тебе, не позбавлять тебе співчуття та сентиментальності – щоб та як не сталося у житті.
Це лише так здається, що сучасній людині необхідні лише гроші, адже гроші вирішують усі проблеми. А нічого іншого не потрібно. Зовсім ні. По-перше, не все вирішують гроші, а по-друге, людям, як і завжди, потрібні турбота, добре слово, ласка та тепло, невидима підтримка та опора, віра в їх силу, красу та можливості.
Розуміння того, що нам не під силу змінити, змушує нас по-іншому дивитися на життя. Одного разу викинувши з нього весь непотріб, все те, що створює шум, але не приносить користі та жити на світлій стороні, чисто, праведно, не порушуючи чужого простору, не ставлячи під сумнів чужу віру.
На все воля Божа. Кожен несе свій хрест. Усе, що нам було дано – не зря. І дякую, що було. Адже могло і не бути. А ми – щасливі, адже отримали шанс жити на цій землі серед краси природи та добрих людей, які нас оточують, тут-і-зараз.
Тільки Господь заводить наші часики та лише Він знає, коли їх зупинити. А між цими двома датами – час для добрих справ!