Особняк по вул. Січових Стрільців, 46 (кол. Львівська, 44, Артема, 46)

Цей двоповерховий особняк, з півкруглою терасою-верандою у центрі фасаду, високо піднятий над рівнем вулиці і віднесений подалі від «червоної лінії», стоїть незвично вільно посеред решти щільної забудови сусідніх кварталів Кудрявця. Історія цієї садиби характерна для долі Києва й киян XX ст. взагалі.

Церква Вознесіння Господня

Раніше на пагорбі, де знаходиться особняк, височіла церква Вознесіння Господня, споруджена у 1870 році і зруйнована у 1930-х роках. Від церковного подвір’я залишилася лише триаркова цегляна брама та ще до 1970-х років стояла мурована сторожка. Цегляні ворота є останньою згадкою про церкву Вознесіння Господня.

Разом з храмом пішов у забуття й церковний погост. На цвинтарі Вознесенської церкви ховали переважно високоповажних громадян, особливо інтенсивно це відбувалося в роки громадянської війни, аж до кінця 1920-х років, коли церква перестала функціонувати і цвинтар припинив існування як кладовище. Деякі поховання перенесено на Лук’янівське кладовище, але, на жаль, серед них не було поховання яскравого представника українського письменства Грицька Григоренка. Йдеться про Олександру Євгенівну Судовщикову-Косач, дружину Михайла Петровича Косача, брата Лесі Українки, письменницю і громадську діячку, авторку гостронатуралістичних оповідань. Повне зібрання її творів у двох томах побачило світ у харківському видавництві «Рух» у 1930 році.

Там само поховано поета, історика літератури Володимира Михайловича Отроковського (1892-1912), а на пам’ятнику була епітафія:

«Нежней не могут быть слова,
Печальней звать не могут звуки,
Чем свет весны и синева
Над тихим кораблем разлуки».

М.Ф. Ватутін

Йшли роки. На початку 1944 р. війська І Українського фронту, після визволення Києва, продовжували наступ на Захід. Поблизу м. Кременця (Тернопільська область) командувач фронтом генерал армії М.Ф. Ватутін з групою штабних офіцерів та охороною потрапили на дорозі в засідку, влаштовану Українською повстанською армією (УПА). Пораненого в ногу командувача відвезли до Києва, до шпиталю, що знаходився у приміщенні колишньої жіночої гімназії А. Жекуліної, потім школи № 138 на вул. Артема, 27. Спершу лікування, очолюване головним хірургом Червоної армії М. Бурденком, йшло цілком задовільно, але раптом виявилося зараження рани. У такій ситуації лікарі всю надію покладали на застосування новітнього тоді пеніцилину. Але, як пише у мемуарах М. С. Хрущов – тоді перший секретар ЦК КП(б)У і член Військової ради І Українського фронту, – застосувати пеніцилін можна було «тільки за згодою Сталіна, а Сталін вперся… Мотив висувався такий: пеніцилін був не радянський (у нас його ще не було), а американський, і Сталін вважав, що пеніцілін може бути зараженим: із США можуть послати заражений пеніцилін, щоб послабити наші сили, отже лікувати цими ліками такого значного військового діяча, як Ватутін, неприпустимий ризик».

В результаті 43-річний генерал М.Ф. Ватутін помер 15 квітня 1944 р.

Засмучений непоправним горем Хрущов, інтуїтивно відчуваючи і свою провину (хоч він і не лікар і нічим не міг зарадити), поховав фронтового друга з належною шанобою в Марийському парку, а на могилі спорудив величний пам’ятник, узгоджений із Сталіним, включно з написом: «Генералові Ватутіну від українського народу». Скульптуру для пам’ятника виконав Є. В. Вучетич, а відкриття монумента відбулося 25 січня 1948 р. у присутності В. М. Молотова, запрошеного тоді до Києва з нагоди 30-річчя УРСР.

Відтоді цей напис сприймається завжди дещо двозначно: то що ж «від українського народу» – вдячність за визволення чи помста за помилковий Букринський плацдарм, де загинули тисячі й тисячі синів України, а Київ звідти взяти не вдалося?…

Вдова генерала, Тетяна Романівна Ватутіна, збиралася оселитися у Києві назавжди. Влітку 1946 р. їй відвели ділянку землі площею 0,5 га на Десятинному провулку, 10. Як видно з архівного документа, передбачалося «збудувати житловий будинок з підвищеним архітектурним оформленням». Але, незважаючи на подання головного архітектора міста О. Власова та рішення Київміськвиконкому, своєї візи не поставив представник інституту археології АНУ Д. Бліфельд – адже йшлося про нове будівництво на терені заповідника.

Особняк для родини загиблого генерала М.Ф. Ватутіна

На початку 1948 р. у садибі колишнього храму по вул. Артема, 46 з’явився двоповерховий особняк, з декоративним ліпленням, в українському дусі, з окремим підземним гаражем. Проектував особняк тоді ще молодий архітектор Анатолій Володимирович Добровольський, згодом – автор багатьох відомих київських споруд повоєнних часів. Це було урядове замовлення – особняк для родини загиблого генерала М.Ф. Ватутіна. Втім, вдова не скористалася з такої ласки Хрущова і поїхала до Росії, залишивши Україну і Київ, де її чоловік ще у 1937-1938 рр. був начальником штабу KOBO, восени 1943 р., визволяв Київ, а невдовзі навіки ліг у київську землю, до речі, на місці теж церкви – Олександро-Невської, зруйнованої тоді ж, як і Вознесенська. Такі-от збіги.

О. Е. Корнійчук та Ванда Василевська

Особняк недовго стояв порожнім: сюди переселився з Обсерваторної, 6 голова Спілки письменників України, драматург О. Е. Корнійчук з дружиною, польською письменницею Вандою Василевською. Тут подружжя мешкало до 1957 р., коли переїхало на Липки.

Палац реєстрації новонароджених

Потім в особняку містився Палац реєстрації новонароджених, де малюків «звєзділі», щоб батькам не кортіло їх хрестити в храмі Божому. Так своєрідно й вигадливо намагалися за радянських часів створити нові побутові обряди, хоч би й на тому самому місці, де раніше стояла одна з двох парафіяльних церков Лук’янівської дільниці – Вознесенська.

Український фонд «Відродження» Джорджа Сороса

А на початку 1990-х рр. тут розмістився український фонд «Відродження» Джорджа Сороса.

Під час ремонту приміщень виявлено записку, що пролежала у схованці десятки років. Її залишили будівельники. Ось повний текст, у перекладі з угорської: «Київ, 1948, лютого 10. Цей будинок будували 20 чоловік угорських військовополонених, це їхня чесна робота. Хто знайде цю записку: пригадай про роботу рук угорського чоловіка». На звороті – 20 прізвищ, із зазначенням військових звань та фаху: муляри, теслі, штукатури, слюсарі, від керівника бригади – до кухаря.