Досліджуючи місто Козелець, в одному з храмів ми почули історію про цікаву визначну особистість – священника Кирила Тарловського, відомого в історії як Дикий піп. Одна з найзагадковіших постатей XVIII століття. «Друг і добродійник людства».
Кирило Миколайович Тарах-Тарловський (1709-1784) – український релігійний та громадський діяч. Був дуже цікавою особистістю, прожив насичене життя, сповнене пригод та різких поворотів долі.
Навчався у Києво-Могилянській академії, а після її закінчення став священником при Козелецькому жіночому монастирі. Після смерті батька отримав Свято-Миколаївську парафію, духовними справами якої той займався протягом усього життя. Саме на посаді священника Свято-Миколаївської церкви міста Козельця на нього очікував сюрприз, який, власне, дав йому можливість зберегти пам’ять про себе для нащадків.
У 1744 році російська імператриця Елизавета Петрівна їхала на богомольє до священих для кожного православного християнина Києво-Печерських святинь та відвідала козацьке сотенне містечко Козелець. Саме тут на родині свого фаворита, на той час вже графа, Олексія Розумовського, на честь приїзду Елизавети Петрівни на живописному березі річки Остер, збудували невеликих розмірів акуратний дерев’яний палац. Саме в ньому, згідно легенди, відбулось таємне вінчання доньки російського імператора Петра І та сина козака з Козелеччини Олекси Розума. Вважається, що скріпив перед Богом цей таємний союз саме отець Кирило.
Далі ще цікавіше. Подія, до якої волею долі був причетний отець Кирило, не лише стала знаменною у житті імператриці Елизавети Петрівни та графа Олексія Розумовського, а й досить різко змінила подальший життєвий шлях козелецького священика. Імператриці дуже сподобався добре освічений парафіяльний священик, і вона забрала його з собою до Петербурга. У Петербурзі отець Кирило отримав призначення на посаду вчителя і духовного наставника не кого-небудь, а дружини племінника імператриці, яка щойно прибула до Росії, німецької принцеси Софії Ангальт-Цербстської, тієї самої, яка прийнявши православну віру стала Катериною Олексіївною, а згодом – імператрицею Катериною ІІ. Тарловський здружився з багатьма впливовими людьми, особливо з генерал-губернатором Азовської (Катеринославської) губернії В.О. Чертковим, який згодом відіграє важливу роль у долі отця Кирила.
Після смерті Елизавети Петрівни у 1761 році він подався у безкрайні придніпровські степи. Історія, на жаль, не зберегла достовірних пояснень справжніх причин цієї втечі. Його блукання тривали доволі довго. Найбезпечнішим місцем для себе він обрав чомусь присамарські степи, куди і вирушив, щоб сховатись від цікавих очей. Діставшись Самари, він зупинився неподалік сучасного села Кочережки Павлоградського району у прадавньому лісі, де й перебував наодинці за своїми думками. Одного разу, коли отець Кирило розпалив багаття, щоб зварити собі кулеш, перед ним з’явились декілька вершників. Це були запорізькі козаки, які повертались із степу до Січі та шукали безпечне місце для ночівлі. Зовнішній вигляд випусника Києво-Могилянської академії та вчителя майбутньої російської імператриці у той час не відрізнявся особливою вишуканістю, тому козаки прозвали його “дикий піп”, але під час знайомства з’ясувались і його освіта, і життєва мудрість, і добре знання правил світського етикету. Незнайомці запропонували отц Кирилу їхати з ними до Січі, де він би міг би служити у січовій церкві. Трохи згодом він стане головним священником січової Покровської церкви. Але прізвисько “дикий піп” так назавжди залишилось за ним.
Вдосталь поблукавшись, священик Тарловський оселився у містечку Самарь (зараз Новомосковськ), тут він став головним священником Самарської Січової Покровської церкви та збудував кам’яний будинок. Запорожці його дуже любили та цінували за вченість та благочестя. Трохи згодом цариця пробачила йому та подарувала плодородні землі у Новомосковському повіті.
Кирило Тарловський зіграв визначну роль у процесі колонізації українського Півдня – Дикого степу. Ставши багатим поміщиком, Кирило Миколайович залишився священиком, він любив допомагати людям. Особливо багато він зробив для розвитку Новомосковського та Павлогорадського повітів, заселяючи ці краї не стихійно, а організовано і корінним етносом. При заснуванні нового села отець Кирило насамперед будував церкву, потім – житло для селян, і лише після цього запрошував новоселів, забезпечуючи їх худобою та сільськогосподарським інвентарем. Серед населення через церковні заклади, а згодом і світські поширились грамота, література, мистецтво. Терени Дикого степу почала опановувати європейська цивілізація, витісняючи привнесені сюди зародки азійської. Все це отримало суттєвий поштовх до розвитку у значній мірі завдяки діяльності отця Кирила.
Опікав Кирило Тарловський Самарський Свято-Миколаївський Пустельний чоловічий монастир. Стараннями «дикого попа» Кирила Тарловського та колишніх запорізьких військових старшин у монастирі замість старого дерев’яного собору у 1782 році було закладено новий кам’яний храм. Його портрет як засновника соборної церкви та благодійника тривалий час зберігався у будинку архієрея.
Отець Кирило не довго залишався на Запорізькій Січі. Якась так і не з’ясована істориками причина гнала його якнайдалі від людей. А тому, подякувавши за гостинність і високу честь, «дикий піп» незабаром знову вирушив у Дике Поле. Як черговий вирок долі можна розцінювати зустріч Тарловського зі знаменитим тодішнім розбійником Семеном Гаркушей. Зазвичай такі зустрічі закінчувалися дуже плачевно для потенційних жертв «українського дракули», але фортуна і цього разу не зрадила священнослужителя. Мало того, що він сам залишився неушкодженим після зустрічі з таким небезпечним персонажем української історії середини ХVIII ст., так ще й – якщо вірити народним переказам – отець Кирило зумів переконати Семена Гаркушу щиро покаятися та закінчити свій земний шлях доброчесним християнином.
Тим часом самому Тарловському доля вкотре готувала приємний сюрприз. Після руйнування царськими військами генерала Текелея Запорізької Січі в 1775 р., на колишні землі Вольностей Запорізьких як адміністратор прибув давній петербурзький знайомий та приятель «дикого попа» генерал В.О. Чортков. Дізнавшись про це, отець Кирило добився з ним аудієнції, був гостинно зустрінутий високим царським чиновником і отримав від нього досить значні земельні наділи.
Забезпечивши собі таким несподіваним чином матеріальне благополуччя, Кирило Тарловський, нарешті, викликав з Козельця рідню, і вже до кінця свого бурхливого та повного несподіванок життя мирно освоював нові землі, так і забравши з собою в могилу таємницю одруження імператриці Єлизавети Петрівни та графа Олексія Розумовського, причини своєї поспішної втечі з Петербурга та подробиці своїх багаторічних відлюдних блукань у Наддніпрянських степах.
Своє таке насичене цікавими подіями непросте життя закінчив отець Кирило у чернечій келії Самарського монастиря. Помер отець Кирило Тарловський 4 (15) грудня 1784 року. Поховано у склепі церкви Св. Миколи Самарського чоловічого монастиря.[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]