Брати Сала

braty-sala

У 90-х роках XIX ст. до Києва приїхали з Італії у пошуках щастя три брати на прізвище Сала. Перший, Еліа Сала був скульптором, другий, Еудженіо Сала був художником та третій – ліпником. Прізвище Сала в італійські мові має наголос на першому складі. Вони звернули на себе увагу архітектора Городецького, який тоді будував Міський музей старовини і мистецтв, друга назва Український музей…

Київ завжди був привабливим і відкритим для підприємливих, здібних і талановитих людей, а серед них – і вихідців з Італії. Приязні стосунки почали складатися ще у XII столітті, коли у Києві побували венеціанці, про що є згадка у «Слові о полку Ігоревім». Упродовж століть італійці виявляли себе тут у різній діяльності, та найнаочніше – у царині мистецтва і архітектури.

Тут також працювали італійські майстри по обробці каменю. Їх вироби з мармуру, граніту, лабрадориту де-не-де збереглись на міських кладовищах. Це були скульптурні майстерні де Веккі, П’єтро Ріццолатті, Андреа Скіавоні, Джузеппе Россі, Антоніо Тузіні.

У тодішньому російськомовному Києві, з властивими російській ментальності манері перекручувати іншомовні слова і взагалі не сприймати з повагою чужі мови та звичаї, прізвище Сала викликало співзвучність з нашим «сало». Отож, для «благозвучія» наголос перемістили на другий склад, а замість «а» з’явилося «я». Так воно легше прижилося у побуті, для декого стало загальноуживаним і досі, хоча знавці істини затято пручаються. Однак самі носії прізвища погодились і навіть на фірмово­му бланку, датованому 15 листопада 1903 року, друкарським способом набрано (мовою оригіналу): «Е.О. Саля. Художественно-скульптурная и декоративно-строительная мастерская». У тогочасних довідниках і виданнях можна зустріти й інші варіанти написання прізвища: Салла або й Салля, але найчастіше все ж таки: Сала.

Ще був у Києві четвертий брат – фехтувальник Енеа. У Києві називали, на російський манер, додаючи по-батькові: Осипович.

Популярний сто років тому путівник С. Філіппова «Западная Европа», описуючи італійське місто Мілан, називає уславлений на весь світ собор – дивом готики, біломармурову казку, прикрашену двома тисячами скульптур. Уславила Мілан і знаменита «Таємна вечеря» Леонардо да Війні, написана на стіні монастиря Санта Марія делла Граціє та славетний театр «Ла Скала». Величезні мистецькі цінності міланської галереї та академії Брайана, а місцеве кладовище, яке на початку XX ст. вважалося «цілим музеєм сучасної італійської скульптури.

Одним словом, усі мистецькі скарби Мілана формували хист і художні смаки братів Сала. А тихий і провінційний Київ сприймався ними, як безмежне поле творчих можливостей для підприємливих митців з гарним смаком та вже набутим практичним досвідом.

Скульптурні роботи на фасаді Міського музею стажитностей і мистецтв

Першим великим і відповідальним замовленням для скульптора Еліа Сала став Міський музей стажитностей і мистецтв (1898-1900 роках) (тепер – Національний художній музей України по вул. Михайла Грушевського, 6), архітектор Владислав Городецький, скульптурні роботи на фасаді музею – брати Сала.

Брати Сала обладнали тут тимчасову скульптурну майстерню. У листі до Богдана Ханенка – голови Київського товариства старовини і мистецтв та основного спонсора нового музею – Владислав Городецький 06 листопада 1899 року писав: «Маю честь надіслати Вам картонку Сала, з якої картонки видно, що модель з глини і гіпсу він оцінив у 140 рублів; це становить по 10 рублів за робочий день (більш ніж достатньо)».

Це перша, відома нам, документальна згадка про співпрацю архітектора і скульптора, що в подальшому тривала майже на всіх об’єктах В. Городецького у Києві.

Роботи Е. Сала на будинку Музею старовини і мистецтв добре відомі. Це пара величезних царствених левів на широких парадних сходах, фриз із тригліфами та метопами на могутньому шестиколонному портику доричного ордера, які копіюють метопи давніх Селінутських храмів. У чотирнадцяти метопах вміщено ретельно виконані рельєфи за мотивами найпопулярнішого античного сюжету, відображеного на метопах Парфенону, так званої кентавромахії, битви міфічного племені лапіфів з так само міфічними кентаврами, яких зображали у вигляді коня з людським торсом замість кінських голови й шиї, у тимпані фронтону вміщено скульптурну композицію «Тріумф мистецтв», ще вище – віншуюча група: покровитель мистецтв бог Феб – Аполлон покладає руки на голови двох статуй, які символізують живопис та скульптуру. Доповнюють ансамбль наріжні акротерії у вигляді грифонів.

Усе це збереглося й досі. Лише той лев, що сидить праворуч, зазнав суттєвого пошкодження, коли московські більшовики, намагаючись будь-що придушити Українську революцію, піддали Київ варварському артилерійському бомбардуванню у січні 1918 року. Те лихо, якого зазнала українська культура та її пам’ятки тоді, не йшло у жодне порівняння з мордою бідного лева, якого, навіть, не помітив мистецтвознавець Федір Ернст, з обуренням і гнівом описуючи втрати. Згодом лева було реставровано. Отож творіння Еліа Сала, на щастя, живе…

Брати Сала не лише виправдали довіру архітектора, але й внесли зовсім нові методи у відливання ліпних прикрас і скульптури. До того часу ліпні прикраси в архітектурі відливалися з алебастру, матеріалу дуже нетривкого, особливо у зовнішньому ліпленні.

Сала почали застосовувати так звану набивку з цементу. До них цей спосіб у Російській імперії не застосовували. Цей спосіб полягає у тому, що у форму не наливається алебастр, як робилося раніше, а забивається напівсухий замішаний цемент. Після висихання форма знімається і лишається цементна скульптура. Брати Сала, крім знання техніки, виявили ще й дивовижні здібності скульпторів.

Протягом 10-15 років після музею, брати Сала збагатили Київ ще рядом високохудожніх будинків – Держбанк, караїмська кенаса, костьол та ін.

Скульптор Сала сам прокарбовував усі свої скульптури, знявши форму. Немає жодної скульптури, на якій не видно було б слідів карбування. Знизу доверху, не лишаючи жодного місця, Сала проходив скульптуру карбом.

Запорукою успіху у спорудженні музею ста­ло використання цементу, який виробляли на київському цементному заводі «Фор». Сировиною слугувала глина, яку видобували на Кирилівській вулиці. Автором проекту і співвласником заводу був той самий архітектор Владислав Городецький.

Скульптурні роботи у Київському політехнічничному інституті

Майже одночасно зі спорудженням музею Е. Сала взяв великі підряди на опоряджувальні роботи на будівництві Київського політехнічного інституту, що зводився за проектом пе­тербурзького архітектора Ієроніма Кітнера.

У міському архіві збереглися журнали Комісії зі спорудження будинків КПІ, де простежується у хронологічній послідовності участь майстерні Е. Сала. Так, у серпні 1899 року, за поданням цивільного інженера Павла Голландського, Еліа Сала мав виготовити і встановити вісім медальйонів з портретами видатних учених у головній аудиторії хімічного корпусу, і кожен гіпсовий медальйон оцінював у 50 рублів.

Наступного, 1900 року, Е. Сала виконував скульптурні і оздоблювальні роботи у головному корпусі КПІ: вестибуль, парадні сходи, підлога, актова зала. Також брав підряд на виготовлення медальйонів з портретами вчених для механічної
майстерні.

Гіпс і вапно на ці роботи йшли тоннами: у вересні 1900 року Е. Сала клопотав про пільговий тариф на п’ять вагонів цих основних матеріалів (вапно, цемент, гіпс), що доправлялися залізницею. Аби прискорити виконання робіт в актовій залі, він пропонував дозволити працювати там і вночі – при електричному освітленні.
Майстерня виконувала також штукатурні роботи у головному вестибулі, у фізичній аудиторії та її вестибулі тощо.

На жаль, у жовтні 1914 року в актовій залі головного кор­пусу КПІ спалахнула пожежа, стеля впала і загинули усі її ліпні й живописні прикраси – гордість автора проекту – цивільного інженера Олександра Вербицького і виконавця робіт.

Скульптурні роботи Міського театра (тепер Національна опера України ім. Т. Шевченка)

У 1899-1900 роках, Е. Сала виконував не менший підряд – оздоблювальні роботи на міському театрі, споруджуваному на вулиці Володимирській, 50 за проектом петербурзького архітектора Віктора-Йоганна-Готліба Шрьотера.

Скульптурні оздоби виконав Еліа Сала – на фасаді це численні декоративні вставки рослинного й геометричного характеру, а також різні композиції з істотами й маскаронами. У центрі симетричного фасаду пара окрилених муз фланкує картуш з абревіатурою – первісною назвою театру: «КГТ» (Киевский городской театр – рос.). Вище – пара грифонів тримає позолочену ліру, а по краях роззявили пащі пари крилатих левів зі щитами – міфологічні охоронці мистецьких скарбів.

Також на фасаді присутні інші символи, наприклад, казкова риба – давній знак перших християн.

Окремо, у стилізованому ренесансному обрамуванні, зображено символи основних жанрів театрального мистецтва: героїко-патріотичну тематику – в образі мужнього бороданя; жінки з відповідним виразом обличчя – символізують драму, коме­дію та дитячий ляльковий театр. Пишний ренесансний декор у фойє та глядачевій залі оперного театру – це також робота майстерні Е. Сала.

Скульптурні роботи на фасадах та в інтер’єрі Караїмської кенаси (вул. Ярославів Вал, 7)

На початку 1900 рр. контора Е. Сала виконала скульптурно-оздоблювальні роботи на фасадах та в інтер’єрі Караїмської кенаси, спорудженої на вулиці Ярославів Вал, 7 за проектом архітектора Владислава Городецького.

З-поміж вишуканого ліпленого мережива мавританського стилю зодчий, відданий власним захопленням фауною, знайшов місце і для левів: з їхніх роззявлених пащ струмувала на тротуар дощова вода, відведена з даху ринвами (на жаль, ті леви не збереглися).

Будинок Городецького, Держбанк і костел св. Миколая

Початок XX століття – нові великі роботи майстерні Е. Сала: будинок Городецького, Держбанк і костел св. Миколая.

Будинок архітектора В. Городецького (вул. Банкова, 10)

Будинок архітектора В. Городецького на вулиці Банковій, 10 – справжній шедевр синтезу мистецтв та архітектурна візитівка Києва.

Еліа Сала виконав скульптурні роботи на фасадах та артистичну ліпнину в інтер’єрах. На вуличній скульптурній композиції, яка входить до ансамблю споруди і має умовну назву «Двобій орла з панте­рою», зберігся автограф Еліа Сала (рідною італійською: Е. Sala) з датою «1902». Живописні роботи в інтер’єрі (чотири плафони) виконав брат Еліа – художник Еудженіо Сала.

Скульптурні роботи у Київській конторі Державного банку (вул. Інститутська, 9)

Того ж року на вулиці Інститутській, 9 розпочалось будівництво Київської контори Державного банку за проектом цивільних інженерів О. Вербицького і О. Кобелєва у формах раннього ренесансу з елементами готики та романського стилю.

Скульптурні оздоби виконали Еліа Сала (про це нагадує таб­лиця при парадному вході: «Производство работъ Е. Саля») та Федір Соколов.

Як завжди, лев’ячі маскарони та об’ємні леви на балконах і грифони на рогах будинку символізують охоронців скарбів, тут – державної фінансової потуги.

Роботи було завершено 1905 року, а 1934-го додано два поверхи, але до античної символіки вже не звертались – лише повторено лев’ячі маскарони та на оригінальних трикутних балконах з’явилися скульптури величезних риб з піднятими сторч хвостами, що відпо­відали загальному художньому задуму. Під час надбудови 1934 року весь, тепер уже чотириповерховий фасад отримав модну тоді суцільну сіру цементну фактуру.

Лише через сорок років, коли проводились реставраційні роботи на банку – пам’ятці архітектури, керівник проекту реставрації архітектор Ірина Малакова виявила первісну розкольоровку фасаду, якою так пишався Е. Сала, і наполягла на поверненні його доробку у первісному вигляді. Нині – це Національний банк України.

Оздоблення римо-католицького костелу св. Миколая (вул. Велика Васильківська, 75)

Наступна велика робота майстерні Е. Сала – оздоблення римо-католицького костелу св. Миколая. Цей найвидатніший київський взірець неоготики побудовано у 1899-1909 роках на вул. Великій Васильківській, 75 за проектом та під наглядом архітектора Владислава Городецького.

На фасаді у суворій симетрії розміщено тематичні скульптурні зображення. Вгорі підноситься постать Архістратига Михаїла з мечем, піднятим над велетенським змієм. Дещо нижче, на третьому ярусі веж – скульптури апостолів. По центру -сцена Розп’яття з пристояними постатями Богоматері та апостола Івана. У порталі центрального входу – Богоматір з Немовлям, обабіч – римо-католицькі ієрархи святі Петро та Миколай у єпископському вбранні. Поруч розміщено картуші зі зиаками-атрибутами цих популярних святих: перехрещені ключі у Петра та стилізована кітва (якір) у Миколая – покровителя мандрівників, мореплавців та теслярів. У тимпанах бічних порталів розміщено рельєфи зі сценами загибелі св. Войцеха – покровителя Польщі (ліворуч) та хрещення литовського князя Ягайла (праворуч). А нижче, в імпостах стрільчастих архі­вольтів – ящірки-дракончики.

Скульптурні роботи на міських цвинтарях

Були й менші скульптурні роботи, зокрема на міських цвинтарях. Так, відомий київський некрополіст Людмила Проценко (1927-2000) описує дві роботи Е. Сала у цій царині.

Перша – надгробна композиція на місці поховання Гелени Мнішек на римо-католицькій ділянці Нового Байкового цвинтаря: в маньєристичній позі жінка увінчує вінком великий бетонний хрест.

Інша робота Е. Сала, у співпраці з архітектором О. Кобелєвим, пам’ятник на могилі Ольги Афанасьєвої на Аскольдовій могилі – не збереглась.

1903-1905 роками датовано скульптурний «Портрет дівчини», виконаний Е. Сала у мармурі.

Еліа Сала у творчих питаннях спывпрацював з М. Пимоненком, Г. Дяченком та іншими українськими художниками. Також давав у себе вдома уроки скульптури та орнаментики з пластикою.

Життя братів Сала в Італії

Про деякі подробиці життя братів Сала в Італії розповідає сеньйора Ріта Джуліані, професор фа­культету літератури і філософії Римського університету Ла Сапієнца Департаменту вивчення слов’ян Центрально-Східної Європи.

На початку Першої світової війни Еліа Сала повернувся до Італії. Там його знали не лише як скульптора, а й як жи­вописця та ілюстратора. Його роботи вміщено у італійських виданнях: «Natura ed Arteе» (II – 1910), «La cultura moderna» (XXI – 1913/14), «Bianco e Neroо», І (4 – 1917). Його картина «Il filosofo» («Філософ») експонувалася на Квадринале в Турині. Еліа Сала помер 10 січня 1920 року у Горла Прекотто неподалік Мілана.

Старший з братів Сала – Паоло – більше відомий у Росії, ніж в Україні, мешкав у Санкт-Петербурзі, де розписав буди­нок консерваторії. Вивчав архітектуру в Міланській академії Брера під керівництвом С. Воitо, потім присвятив себе живопису (пейзаж, марина, портрет, жанр). 1880 року одержав премію Mylius за картину «Tramoto del 4 giugno 1859 a Magenta» («Захід сонця 4 червня 1859 року в місті Маджента»). Його пейзажі позначені ліричним натхненням, писав різні ломбардські краєвиди та краєвиди, що супроводжували його у подорожах до Парижа, Лондона, Голландії, Південної Америки та Росії.

1911 року заснував у Мілані Товариство акварелістів Ломбардії (Associazione degli acquarellisti lombardi), яке Й очолив. Виставляв свої акварелі на національних та міжнародних виставках, набув широкої популярності.

Деякі з його творів знаходяться у Галереї сучасного мистецтва (Galleria d’Arte Moderna) в Мілані, і чотири акварелі – у Галереї сучасного мистецтва ім. Паоло та Аделі Джанноні (Galleria d`Arte Moderna “Paolo e Adele Giannoni”) у місті Повара.

Паоло Сала помер 20 грудня 1924 року в Мілані. Еудженіо Сала, пейзажист, 1906 р. виставив у Мілані картину «Regate a Rada» (Регата на Раді). Він помер 8 жовтня 1908 року в місті Десенцано, що на озері Гарда на півночі Італії.

У київських адресних довідниках рідкісне прізвище Сала з’являється вперше на початку XX ст. 1905 року. Еліа Сала мешкав па вул. Інститутській, 34-37. За сучасною нумерацією, це будинок № 14.

Нагадаймо: на той рік Еліа Сала завершив оздоблювальні роботи на Музеї, Опері, кенасі, КПІ, Банковій, 10, на вул. Інститутській, 9 (банк – навпроти), вже викладав скульптуру у Київському художньому училищі.

Ще один брат, Енеа Осипович Сала в Києві став відомий професор фехтування за італійською системою» і викладав цю дисципліну у київських середніх навчальних закладах (1904-1916), спочатку в реальному та першому комерційному училищах, де отримував по 30 руб. за місяць; згодом – у Театральному училищі Київського товариства мистецтва і літератури (вул. Фундукліївська, нині Богдана Хмельницького, 10), у гімнастичному товаристві «Сокіл». Був одним з трьох старшин у Клубі спортсменів, що містився на вул. Пушкінській, 16/8.

Довідник на 1911 рік подає адресу Енеа Сала: Хрещатик, 2 – тобто готель «Європейський», що належав так само італійцеві Карло Ланчіа.

Портрет Енеа Сала зберігся на груповій світлині: «Перший випуск у Театральному училищі Київського товариства мистецтва і літератури», зробленій у відомому ательє «Фотография Гудшон и Губчевский. Прорезная, 23» і опублікованій 1914 року.

Інтерв’ю зі спортсменом, підписане ініціалами «В. С. Л.», вмістив київський часопис «Спорт и игры», додавши фотопорт­рет Енеа Сала. Тут його зображено у повний зріст у спортивному костюмі, з рапірою у правій руці та захисною маскою – у лівій. Через плече перекинуто стрічку з численними жетонами-призами за перемоги у змаганнях. Інтерв’ю було присвячено темі професійного виховання фехтувальників.

Інший місцевий часопис – «Киевская рампа», що видавався у 1912-1914 роках, так само вмістив великий портрет Енеа Сала на повен зріст, так само з рапірою. До портрета додано невеличкий допис, який наведемо з деякими скороченнями, аби не повторювати зазначене вище: «Енеа Саля користується популярністю серед київської публіки. З 17 років, віддаючись цілковито фехтуванню, Енеа Саля отримав низку закордонних дипломів та призів. 1908 року удостоївся диплому з подякою за корисну діяльність – від Київського Гімнастичного та Атлетичного товариства. Як учитель фехтування, Е. Саля має таких учнів, як Колмаков (Імператорський приз у Москві, на всеросійських змаганнях на ра­пірах), Кунатовський – колишній учень Реального училища, де Саля був викладачем фехтування (1-й приз на всеросійсь­ких змаганнях у Києві на еспадронах), Галаневич (на Празькому зльоті 1912 р. удостоївся звання «чемпіона» – 2-й приз на рапірах) та ін… У спортивних колах відомий ще Роберт Сала, син Енея…».

Перед світовою війною у Києві існувало п’ятнадцять консульств, а серед них – італійське.

Було ще Італійське благодійне товариство, яке очолювали особи з гучними італійськими іменами та прізвищами: Даріо Россі (голова), Рікардо-Антоніно Ромео (скарбник) та Роберто Сала (секретар) – син Енеа Сала.

Товариство містилося на вул. Олександрівській, 47 (нині вул. Михайла Грушевського, 4, але той будинок не зберігся), а мешкав Роберто Сала на вул. Володимирській, 17, тобто, разом з батьком – Енеа Сала.