Україна завжди приваблювала цікавих, творчих та талановитих людей. Серед них були і італійці, які протягом століть творили свої архітектурні шедеври та художньо обробляли камінь.
Усі ми добре знаємо ім’я італійського придворного архітектора Бартоломео Растреллі (1700-1771), який народився у Парижі. Саме йому Київ завдячує появі урочистої Андріївської церкви та витонченим Царським (Маріїнським) палацом, які були споруджені у XVIII ст. у стилі бароко для імператриці Єлизавети Петрівни.
Ще один італієць архітектор Луїджі Руска (1758-1822) спорудив ліцей у Ніжині (Чернігівщина), дзвінницю у Диканьці (Полтавщина), церкви у Сімферополі (Кримський півострів), торгові ряди у Білій Церкві (Київщина). У Києві за первісним проектом Л. Руска було споруджено вже у наш час усім відомий Гостинний двір на Контрактовій площі.
Велику кількість будівль залишили у спадок киянам батько і син Вінченцо та Алессандро Беретті. Усі ці споруди добре відомі та служать багатьом поколінням киян.
За їх проектами було споруджено потужну фортецю на Печерську та тюремний замок на Лук’янівці, а також середні і вищі навчальні заклади.
Старший, Вінченцо Беретті (1781-1842), спорудив у Києві Університет св. Володимира, Інститут шляхетних дівчат (вул. Інститутська, 5) та університетську астрономічну обсерваторію.
Молодший, Алессандро Беретті (1816-1895), накреслив план Володимирського собору, спроектував і побудував Першу та Другу гімназії (бульвар Тараса Шевченка, 14 та 18), Реальне училище (вул. Велика Житомирська, 2), анатомічний театр (нині – Національний музей медицини, вул. Богдана Хмельницького, 37), пансіон графині Левашової (нині Президія академії наук України, вул. Володимирська, 54) та декілька житлових будинків.
У 1837 році уродженець Рима, але український архітектор Луїджі Станзані (1793-1872) у співавторстві з Вінценцо Беретті та землеміром Лукою Шмигельським розробили генеральний план Києва, заклавши основу майбутнього розвитку міста, уздовж річки Либідь – у південному напрямку до Василькова (тому вулиця має назва Велика Васильківська) та в західному напрямку – вздовж Брест-Литовського шосе. У 1836 році Луїджі Станзані розробив типовий проект житлового будинку для забудови кварталів біля університету.
У 1833-1849 київським міським архітектором був Луїджі Станзані. Авторству Л. Станзані належить декілька ампірних будинків на Подолі, будинок на Крутому узвозі, 4, ампірний будинок Київського благочинного товариства (вул. Лютеранська, 16), у 1833-1835 роках тут знаходився Сулимівський благодійний заклад, житловий будинок Г. Алексєєвої (Крутий узвіз, 4), дзвінниця церкви Феодосія Печерського, садибний будинок Балабух (вул. Спаська, 1/2). Також Луїджі Станзані брав участь у проектуванні та будівництві Олександрівського костелу, Володимиро-Либідської церкви (не зберіглась), садибного будинку на вул. Олександрівській, 14 (тепер Грушевського), будинку на вул. Грушевського, 8, флігеля в садибі Балабухи (вул. Сагайдачного, 27а), флігеля садиби П. Вігеля на Печерську (вул. Мазепи, №6б), особняка Федора Коробки (вул. Сагайдачного, 20/2), флігеля повітового дворянського училища (вул. Хорива, 6), будинку по вул. Хорива, 5, садибного будинку К. Домарацького (вул. Верхній Вал 16-а).
Помер Луїджі Станзані у Києві, заповів запровадити іменну стипендію у київській 2-й гімназії і надіслати грошовий внесок та збірку малюнків до Римської академії мистецтв Св. Йосифа – його власної alma mater.
Також славилась у Києві та в Україні робота італійських скульпторів та різб’ярів по каменю. Мармурові леви роботи Вінченцо Бонані прикрашають Воронцовський палац в Алупці та палац княгині Марії Щербатової у Немирові на Вінниччині.
Італійці вважалися неперевершеними майстрами з обробки мармуру, граніту, лабрадориту. Працювали вони і в Києві. Понад сто років тому скульптуні майстерні вихідців із Італії прикрашали своїми шедеврами міські фасади та інтер’єри, а також виготовляли надгробки для київських аристократів та заможних киян на міських кладовищах.
Майстерня купця другої гільдії Андреа Скіавоні свого часу виготовила з карарського білого в чорну прожилку мармуру парадні сходи з ходіжнім огородженням у будинку архітектора В. Городецького (вул. Банкова, 10).
Активно працювала фірма “Вдова де Веккі з синами”.
Фірма купців другої гільдії “Антоніо Тузіні і Джузеппе Россі” виконала оздоблювальні роботи з італійського мармуру у Володимирському соборі та Кирилівській церкві (іконостаси та ін.), а внутрішні мозаїки – майстри з Венеції.
На Київській сільськогосподарській та промисловій виставці 1897 року вироби Россі та Скіавоні удостоїлися бронзових медалей.
Заклад купця другої гільдії П’єтро Ріццолатті з синами, окрім численної кількості робіт у Київі, виготовив із сірого коростишівського граніту сходи до Миколаївської церкви на Аскольдовій могилі та парадні сходи до Міського музею (нині – Національний художній музей України (вул. М. Грушевського, 6)).
З численних цвинтарних надгробків, виконаних цим майстром, назвемо біломармуровий пам’ятник у вигляді каплички на могилі відомого київського лікаря, доктора медицини Євгена Афанасьєва (1838-1897), який упокоївся на цвинтарі Видубицького монастиря.
П. Ріццолатті 1906 року нагородили золотою медаллю “За працю та успіх” від Київського товариства сільського господарства та сільсько-господарської промисловості. Мав велику нерухомість – прибуткові будинки у центрі Києва.
1910 року він відійшов у вічність, а справу батька продовжили його сини Федеріко та Якобо (за тодішнім станом речей, імена іноземців русифікувалися). Мешкала родина у власному будинку на вул. Великій Васильківській, 32.
Варто додати, що 28 квітня 1937 року у Києві народився Джакомо Ріццолатті – італійський учений, нейрофізіолог, вихованець Падуанського університету, професор Університету Парми, директор Інституту неврології. Він відкрив дзеркальні нейрони (1992, публікація – 1996), що активізуються в людини під час виконання нею дії, споглядання за дією іншого чи уявного виконання дії. Лауреат Премії принца Астурійського (2011), Премії Гравемаєра Університету Луїсвіля по розділу психології (2007) за відкриття дзеркальних нейронів (разом із Лучіано Фадіга, Леонардо Фогассі і Вітторіо Галлезі). Він є почесним доктором Петербурзького університету, член Європейської академії, член міжнародної Французької академії наук. Уродженець Києва.
Італійський скульптор Антоніо Шіортіно брав участь у конкурсах 1911 та 1913 років на проект пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві, виконав кілька погрудь Кобзаря.
Італійський скульптор Етторе Ксіменес встановив у Києві у ті самі роки пам’ятники Столипіну і Олександру II, які у зв’язку з перебігом історичних подій початку минулого століття, простояли недовго.
У 1890-х роках з Милана до Києва приїхали брати Сала: скульптор Еліа, художник Еудженіо та ліпник. Їхня майстерня виконувала оздоблювальні роботи на багатьох відомих спорудах Києва, що зводилися, на зламі ХІХ-ХХ століть.
Підприємливі вихідці з Італії віднаходили собі у Києві неторкані сфери діяльності. Так, сини уродженця Сан-Ремо Еудженіо Ланчіа, брати Карло та Енріко Ланчіа, на початку XX ст. тримали на Хрещатику першокласні готелі: відповідно – «Європейський» на Хрещатику, 2 (на цьому місці тепер сходи до Українського дому) та на Хрещатику, 22, де до 1941 року містився «Гранд-готель», названий так його засновником і першим власником Еудженіо Ланчіа.
Цікаво, що популярний заклад не перейменовувала радянська влада! При готелях були не менш знамениті ресторани з, ясна річ, італійською кухнею також.
Окрема тема – італійська опера у Києві, гастролери зі співучої Італії та українські співаки, які традиційно проходять стажировки в Італії й дотепер.
Твори видатних італійських художників і скульпторів стали окрасою київських музеїв, зокрема – Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.
До Першої світової війни у Києві існувало італійське консульство, яке опікувалося громадянами своєї країни, видавало візи тощо. Містилося воно на вул. Лютеранській, 26.
У різні часи за різних обставин Італію відвідували й видатні українці, як-от: Василь Григорович-Барський, Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Марко Вовчок, Євген Коновалець та багато інших, зокрема й киян.
Навесні і влітку 1943 року кияни мали можливість бачити і вільно спілкуватися з італійськими вояками, які поверталися після поразки у битві на Волзі – не всім їм пощастило повернутися додому: чимало офіцерів італійської армії після короткого перебування у Києві потім були розстріляні гітлерівцями у Львові…
У роки «хрущовської відлиги», коли поступово ставала прозорішою «залізна завіса», надзвичайною популярністю користувалося прогресивне італійське кіномистецтво.
Влітку 1957 року у Києві відбувся перший огляд італійської моди: кияни зачудовано роздивлялись чарівних манекенниць, які легко і невимушено ходили на помості попід прапорами Італії, СРСР і червоно-блакитного – УРСР під звуки італійського джазу; тоді моделі ще не були худющими, довготелесими та не вихляли стегнами.
А згодом Італія ставала дедалі ближчою – спочатку для наших туристів, а нині уже стала настільки близькою, що з’явилася й телевізійна програма українською мовою там – на Апеннінському півострові, куди повтікало півмільйона українців, включно з тими ж киянами, витиснутих з рідного краю через недолугу економічну та антиукраїнську політику власних можновладців-бездержавників…