У старому Києві Лук’янівська поліційна дільниця починалась від Обсерваторного провулку (нині – вулиця) та Вознесенського або Іларіонівського узвозу (вул. Смирнова-Ласточкіна) і простягалася на північ, у межах Брест-Литовського шосе (просп. Перемоги), схилами гори Щекавиці та урочищ Сирець і Реп’яхів яр. Центральною вулицею Лук’янівки була «вісь» Львівська – Велика Дорогожицька (Артема – Мельникова).
Як район заселення, Лук’янівка почала інтенсивно розбудовуватися після руйнівної повені 1845 р., коли вода в Дніпрі поблизу Києва піднялася на сім метрів, і багато мешканців Подолу залишилося без даху над головою. Їх розселили по Житомирській дорозі – давньому шляху, що йшов від Житомирської застави (сучасна Львівська площа) вододілом між долинами Либеді, Глибочиці, Сирця, через літописні Дорогожичі (там доброї дороги зичили), на захід – до Житомира, Львова й далі. Від Лук’янівської площі, де теж здавна, як і при всякому перетині чи розгалуженні доріг, існував ринок, розходилися вулиці Велика Дорогожицька (Мельникова) та Старий Житомирський шлях (Дегтерьовська).
З розбудовою міста, зі зміною кордонів адміністративних районів та розширенням поняття «Центр», Лук’янівкою стали вважати ту історичну місцевість, яка починалась за перетином Львівської вулиці і Кадетського шосе (вул. В’ячеслава Чорновола) і сягала Реп’яхового яру.
Якщо на Липках селилась вища адміністрація та аристократичні родини, а на Подолі – не дуже заможні ремісники та торгівці, то на Лук’янівку з часом звернула увагу трудова інтелігенція. Тут, на узвишші, на відміну від долішнього Подолу, були кращі кліматичні умови, не було такої скупченості, відчувався простір і дихання гаїв та дібров, та й життя обходилося дешевше.
Завдяки майже прямій головній вулиці та прокладеній по ній трамвайній лінії у 1894-1895 рр. зв’язок з центром теж був зручний. Згодом трамваї ходили вже від В. Дорогожицької по Осіївській, Овруцькій, Нагірній, Багговутівській та Макарівській, сполучаючи від 1904 р. Лук’янівку з Куренівкою. Цей шлях, що пролягав по схилах Реп’яхового яру, за свою мальовничість навіть дістав поетичну назву «Київська Швейцарія». У Києві завжди полюбляли гучні назви, а київським інженерам-транспортникам і шляховикам не бракувало сміливості.
Лук’янівка межувала з урочищем Сирець, яке як і Лук’янівка вважався, особливо його нагірна частина, дачною місцевістю. Наявність тут військових частин робила район безпечнішим щодо громадського порядку. На Лук’янівці містилися казарми Бессарабського (Львівська, 23), Тираспольського (В. Дорогожицька, 68), Бендерського (Кадетське шосе, 22), Луцького (Дегтерьовська, 11) піхотних полків, Артилерійські казарми (Табірна, 1) та ін. Щоліта піхотні війська Київського гарнізону ставали наметовим табором на Сирці, і на цей час діяла окрема трамвайна лінія – від церкви св. Федора (ріг Багговутівської та Овруцької) до таборів.
Крім Лук’янівського тюремного замку (губернська тюрма, нині – слідчий ізолятор), тут розмістився ряд благодійних та громадських закладів, де могла працювати інтелігенція. Навпроти Лук’янівського ринку стояв однойменний Народний дім Комітету опіки про народну тверезість («Клуб трамвайників»). Цей заклад проводив значну культурно-просвітницько-виховну роботу, тут діяли гуртки, влаштовувалися спектаклі тощо, існував притулок.
На вул. Гоголівській, 39 містився «Дім працелюбності» з Ольгинським дитячим притулком; на Дикій, 11 – Лук’янівське попечительство про бідних; при церкві св. Федора – Лук’янівське дамське попечительство про бідних зі школою домоводства на Якубенківському провулку, 10; на В. Дорогожицькій, 10 – Києво- Кирилівська богадільня з притулком-яслами; на Дегтерьовській, 9 – знаменитий благодійний заклад ім. М. П. Дегтерьова, кілька притулків діяли при лікарні Покровського жіночого монастиря; а ще на Овруцькій, 2, 14 та на В. Дорогожицькій, 79 – Олексіївський притулок для дітей військовиків; на Макарівській, З – школа-притулок для глухонімих та ін.
Промисловість на Лук’янівці тоді тільки починала розвиватись, хоча на поч. XX ст. вже існували Дніпровський машинобудівний завод (ВО ім. Артема) та кабельний завод (ВАТ «Укркабель»).
Заклади освіти на Лук’янівці були представлені 6-ю чоловічою гімназією (В. Дорогожицька, 75), приватними жіночими гімназіями Н. Конопацької (Львівська, 18), «групи батьків» (Львівська, 76), А. Жекуліної (Львівська, 27) – з вечірніми вищими жіночими курсами. Діяли церковно-вчительська школа (Багговутівська, 2), Земська фельдшерсько-акушерська школа (В. Дорогожицька, 50), школа нянь-фребелічок (Львівська, 25), заклади початкової освіти: 1-е Міське двокласне училище ім. М. В. Гоголя (Гоголівська, 39), шість міських парафіяльних училищ, кілька підготовчих училищ та дитячих садочків. Також діяли школа живопису й ліплення акад. В. М. Галинського (Львівська, 14), музично-педагогічні курси В. М. Мулової-Барщевської (Львівська, 40), різні курси й школи крою та шиття, ритмічної руханки (!) тощо.
На спеціально обладнаному спортивному полі на вул. Пилипівській (нині – вул. Дончука) влітку 1913 р. відбувалися ігри першої Всеросійської Олімпіади.
Мешканці Лук’янівської дільниці задовольняли свої релігійні потреби в храмах Покровського монастиря, а також у двох парафіяльних церквах – Вознесенській (Львівська, 44), спорудженій у 70 pp. XIX ст., та Федорівській (Багговутівська, 4), зведеній 1872 р. У цих храмах лук’янівці зверталися до Бога, тут хрестили дітей, брали шлюб, тут відспівували, проводжаючи в останній путь – на Лук’янівське кладовище, засноване 1878 р. Поруч містилися єврейське та караїмське кладовища. На всіх цих кладовищах знаходили вічний спочинок переважно мешканці Лук’янівки. Нині Лук’янівське цивільне кладовище – Державний заповідник, пантеон слави української інтелігенції.
Поблизу Лук’янівського християнського кладовища містився споруджений за проектом архітектора В. Городецького стрілецький тир із сажковим павільйоном Київського відділення Імператорського товариства розмноження мисливських і промислових тварин та правильного полювання. А на Львівській, 14 – Польське гімнастичне товариство.
Вже діяли сінематографи «Меркурій» (Львівська, 76) та «Сіне-Фон» (Брест-Литовське шосе, 24).
З медичних закладів у Лук’янівській дільниці найбільшими були лікарня Імператора Миколи II при Києво-Покровському жіночому монастирі з безкоштовною амбулаторією, Єврейська лікарня (нині – обласна) з безкоштовним лікуванням, споруджена і утримувана на кошти коробочного збору з кошерного м’яса і приватних жертводавців та безкоштовна лікарня Цесаревича Миколи для чорноробів (нині – Охматдит). А ще діяли амбулаторне відділення лікарні Кирилівських богоугодних закладів, лікарня при губернській тюрмі, лікарня при благодійних закладах, заснованих М. П. Дегтерьовим, лікарня для душевно- та нервовохворих і алкоголіків М. М. Ліхтермана, Римо-католицька лікарня ім. Станіслава Сирочинського (нині – Інститут нейрохірургії), санаторій для душевно- та нервовохворих, утримувана лікарями М. Д. Горбуновим та А. Г. Сікорським тощо.
Звичайно, інтелігенція, яка працювала в усіх цих та ще багатьох інших закладах, здебільшого прагнула знайти й помешкання ближче до місця роботи. Ті, хто мав матеріальні статки та бажання, зводили власне житло (хоч і не завжди особняки) або наймали помешкання у прибуткових будинках, що почали вже зводитись і на досить віддалених вулицях Лук’янівки. Так само й офіцери військових частин, дислокованих на Лук’янівці наймали житло поблизу. Але ж і особняки будувалися.
Серед мешканців Лук’янівки початку XX ст. – чимало відомих імен: художники А. А. Крюгер-Прахова, П. О. Мазюкевич, В. К. Менк, О. О. Мурашко, В. Д. Орловський, М. К. Пимоненко, І. Ф. Селезньов; письменники І. С. Нечуй-Левицький та Олена Пчілка; громадський діяч І. І. Щітківський; композитори Г. А. Бобіньський, М. Д. Леонтович, К. Г. Стеценко; професори Київської духовної академії О. І. Булгаков, М. І. Петров; архітектори Е. П. Брадтман, В. П. Моцок; біолог М. В. Кащенко; десятки інженерів, а серед них – такі всесвітньовідомі імена, як Є. О. Патон, С. П. Тимошенко, та ще десятки лікарів, учителів, журналістів. Звичайно, далеко не всі вони мешкали у власних будинках (дехто мав просто дачу), але своєю присутністю, громадською активністю впливали на оточення і оточуючих.
Наскільки різним і строкатим був склад власників особняків, настільки ж різними були лук’янівські особняки за архітектурою й комфортом. Будиночок по вул. Нагірній, 13/2 має всі ознаки «зразкового» п’ятивіконного фасаду, характерного ще на поч. XIX ст., за давнім українським звичаєм потинькованого й побіленого. Відгомін англійської ґотики, якою захоплювалися у Києві у 1870-і рр., присутній на фасаді будиночка по вул. Овруцькій, 29. У типово київському «віденському ренесансі» оздоблено особняки по вул. Осієвській, 14. Зразки раннього модерну збереглися на Нагірній, 14, 17, розвиненого – на Багговутівській, 14 та Мельникова, 8. У стилі українського національного романтизму оздоблено особняки на Кудрявській, 9А, Полтавській, 4 (знищено), Нагірній, 23. Пізній модерн увічнений на Осієвській (Герцена), 6.
Трагічно склалася доля власників і мешканців лук’янівських особняків у роки революції. Хтось шукав долі далеко від Києва, хтось загинув, як художник О. О. Мурашко, підступно вбитий 14 червня 1919 р. на Лук’янівці, яку так любив.
Із встановленням радянської влади більшість особняків Лук’янівки була націоналізована та пристосована до нових потреб. Деякі з них набули статусу «спецособняків», як «відвойоване добро», де стали мешкати, ховаючись за високими парканами, вищі особи радянської України; інші ущільнили переселеними з нетрищ лук’янівськими бідняками. Чимало особняків було знищено: немає вже гарної оселі О. О. Мурашка по вул. Багговутівській, 25, будиночка батьків О. Ю. Шмідта по вул. Верхній Юрківській, 32, особняка Соколових по вул. Татарській, 1, будинку І. Щітківського по вул. Полтавській, 4 (архітектор В. Г. Кричевський). З часом зникла давня забудова цілих кварталів. Час і байдужість беруть своє.