Особняк Більського (вул. Герцена, 14)

На просторій садибі-парку за адресою: вул. Герцена, 14 (кол. Осіївська, 14) стоять два схожі за архітектурою особняки. Один з них у народі носить назву “Дача Хрущова”. Краще зберігся у первісних формах менший – той, що ліворуч.

У травні 1891 р., до будівельного відділення міської управи звернувся по дозвіл на спорудження дерев’яного, обкладеного цеглою будинку по вул. Овруцькій, аптекарський помічник Октавіан Діонисович Більський. Йому належало, згідно з купчими за даними від 1889-1890 рр., 2 десятини та 1903.4 кв. саж. землі (бл. 2,4 га).

Тоді ще не сформувалася вул. Осіївська, був лише Безіменний проїзд від В. Дорогожицької до Овруцької.

Через два роки, у квітні 1893 р., власник садиби подав нове прохання, бажаючи обличкувати цеглою той самий будинок, все ще не споруджений за новим проектом, цього разу підписаний архітектором Миколою Миколайовичем Казанським.

Саме цей проект М. Казанського і було здійснено в натурі: з дев’ятьма вікнами по фасаду, з двома ризалітами по краях, що переходили у вежоподібні об’єми, увінчані банями зі шпилем. Чоловий фасад щедро декоровано в дусі неоренесансу – з гірляндами й фестонами, стрічковим орнаментом, пілястрами, жіночими голівками в круглих нішах, гіпсовими вставками тощо.

Особняк мав шість кімнат, кухню, ванну, два входи з торців з передпокоями, широку терасу позаду. Опалювалися кімнати чотирма кутовими грубами. У центрі, з п’ятьма вікнами на вулицю, містилася велика зала, поділена надвоє кулісами.

Певно, невдовзі О. Більський, уже власник аптеки на Костянтинівській, 17, придбав сусідню ділянку землі – на південь, – що належала чиновнику В. Буличенку, і спорудив там другий особняк.

Останній було поставлено дещо глибше від вулиці, і сам будинок, зовні подібний до попереднього, мав на одну віконну вісь більше. Ймовірно, автором проекту був той же архітектор М. Казанський. Обидва бічні ризаліти дістали таке ж оздоблення. Тут було дві п’ятикімнатні квартири, з кухнями й передпокоями, з окремими входами з торців будинку. Неподалік ще збереглися цегляні пілони в’їзної брами.

Обидва особняки своїм розташуванням на просторій садибі, серед парку, сприймаються як заміська резиденція, що, до речі, цілком відповідало уявленням про цю частину Лук’янівки, як про дачну місцевість. Як видно з книги оцінного збору за 1909-1916 рр., майно оцінювалося у 4530 руб.

З архівної справи, датованої літом 1918 р., видно, що перший особняк займав власник садиби О. Більський, а в другому, у двох означених квартирах, мешкали родини лікарки Олександри Ксаверівни Александровської та полковника у відставці Миколи Миколайовича Александровського.

На топографічному плані Києва, складеному 1924 р., ця садиба показана як одне ціле, з обома особняками за однією огорожею. Тоді парк було віддано в користування мешканців Лук’янівки як місце громадського відпочинку.

Згодом садибу затулили зусібіч високі глухі паркани з такими ж глухими воротами й хвіртками, і цікавитись, що за тими парканами, було небезпечно.

У 1934-1937 рр. тут мешкав народний комісар внутрішніх справ УСРР комісар державної безпеки І рангу Всеволод Аполлонович Балицький. На його «рахунку» здійснення масових репресій в Україні й виконання вказівок більшовицького керівництва по руйнації пам’яток історії та архітектури в Києві. Доку­менти, оприлюднені 1993 р., свідчать про зловживання у фінансових справах НКВС, що пов’язано з цією садибою. Так, з «особливого фонду» впродовж 1935-1936 рр. на «утримання особняка Балицького на місяць, приблизно, витрачалось 35 тис. руб.» За фіктивними рапортами, ще «35 тис. витрачено на обладнання дитячої кімнати у Балицького, який взяв на виховання дитину». З подібних джерел сплачувалося й виготовлення цінних меблів з червоного дерева тощо. Загалом, «оздоблення особняка Балицького коштувало фактично близько мільйона (реконст­рукція будинку, роботи по парку тощо)».

Тепер можна розкрити останні дужки: йшлося про розбудову лівого крила особняка та спорудження містків, альтанок та інших малих архітектурних форм у парку, що частково збереглися. Глибокі приярки, утворені струмками – витоками з джерел, що живлять річку Глибочицю, було загачено, і утворилися мальовничі ставки. Садиба перетворилася на справді райський куточок, де так приємно було спочивати після важких держав­них справ. Нагадаймо: Балицький керував переїздом столиці з Харкова до Києва. Проте згодом був розстріляний своїми ж наступниками по наркомату – також як «ворог народу».

Перед війною вся садиба використовувалася як піонер­ський табір для дітей співробітників НКВС. Цікаво, що на архівному німецькому плані міста, складеному восени 1941 р., перед вступом до Києва, однакова позначка – прапорець – стоїть лише на будинку колишнього штабу KOBO по вул. Банківській, 11 і на садибі по вул. Осіївській, 14.

Наприкінці 1943 р., у вже визволеному від окупантів Києві член Військової ради І Українського фронту М. Хрущов після невдалого замаху на його життя, здійсненого по вул. Павлівській, 9, переїхав на Осіївську, 14. Тут він як голова Раднаркому УРСР у 1944-1947 рр., а від грудня 1947 р. по грудень 1949 р. – як перший секретар ЦК КП(б)У мешкав у більшому з двох особняків. Менший займала обслуга та охорона. За спогадами дочки, Ради Микитівни Аджубей, ця садиба подобалася Микиті Сергійовичу тим, що мала великий, за міськими уявленнями, парк із ставками, заростями чудового бузку, з величезним деревом рожевої акації, старезними каштанами. Щоранку й щовечора Микита Сергійович пробігав швидким кроком парковими доріжками – годину до роботи й півтори – після. Насолоджувався солов’їним співом і, полюбляючи, як відомо, технічні новинки, записував ці трелі на магнітофонну плівку. Шум вулиці не заважав: тоді на Осіївській ще не було тролейбусної лінії і їздили лише поодинокі урядові авто. Звідси на чорному «Форді» возили до школи № 24 на Бульварно-Кудрявській Сергія Хрущова, сина Микити Сергійовича, майбутнього вченого. Тут, на Осіївській, 1945 р. померла мати М. Хрущова – Ксенія Іванівна; її поховано на Лук’янівському кладовищі.

За Хрущова, близько 1948 р. особняк було надбудовано в крилах двома об’ємами, з максимальним повторенням поперед­нього членування фасадів. От тільки широко звисаючий на різь­блених кобилках дах явно свідчить про тодішню, кінця 40-х рр., моду на такі конструкції. Але вежечок не стали повторювати, вони збереглися лише на меншому особняку.

Коли М. Хрущов залишив Київ, переїхавши до Москви, садиба продовжувала бути резиденцією перших секретарів ЦК. Останнім тут мешкав Петро Юхимович Шелест, який обіймав цю посаду у 1963-1972 рр.

У травні 1972 р., безпосередньо у переддень відвідин Києва з офіційним візитом Президента США Річарда Ніксона, П. Шелест був усунутий з посади. Згодом з’явилося й звинувачення у «м’якості до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву». Як пише Ю. Кузьменко «Шелест не був якимось прихованим націоналістом. Навпаки, у багатьох відношеннях він виявився більш непохитним, ніж його зверхники у Москві. Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштовував Кремль… Головною турботою Шелеста були економічні потреби України. Коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР. Ще відвертіше захищав він мовні й культурні права українців. У його промовах лунали заклики «як найдорожчий скарб» берегти «прекрасну українську мову…», 1970 р. у своїй книзі «Україна наша Радянська» П. Шелест, поряд із описом вражаючих досягнень Радянської України, прямо чи завуальовано підкреслював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Цілком імовірно, що Шелест та його численні прибічники в Україні сприймали радянські заяви про рівність націй за чисту монету.

Наступник Шелеста, В. Щербицький, який назавжди зали­шив по собі згадку як керівник, що приховав від власного народу правду про аварію на Чорнобильській АЕС, зробив красивий широкий жест – відмовився від уже незручної «спецдачі» по вул. Герцена, 14. Тим більше, що вже виросли розкішний палац у Межигір’ї – на терені понищеного ще в 30-і рр. старовинного козацького монастиря та така ж холодно-офіційна резиденція по вул. Шовковичній, 26. Невдовзі глухий високий паркан на Герцена, 14 замінила просвітчаста ґратчаста огорожа, і садиба стала часткою терену Науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства і гінекології. В особняках розмістилася дирекція, а в тильній частині садиби виросли багатоповерхові корпуси з бетону й скла.

Від минулих часів зберігся в особняку гарний, чорного ка­меню камін у стилі модерн.

Про минуле радянської доби ще нагадують круглі вічка у сталевій хвіртці вуличних воріт та в грубезній дерев’яній хвіртці з засувами з боку сусідньої садиби по вул. Герцена, 12, де в триповерховому прибутковому будинку поч. XX ст. раніше мешкали охорона й обслуга «спецособняків». А ще – парк.