Ми вирушаємо у віртуальну мандрівку по історичних містах Київської Русі. Перша зупинка – кратка історія Києва, адже з нього все починалось., Підчас нашої мандрівки ми познайомимось з архітектурними пам’ятками та історією їх виникнення, з іменами відомих історичних осіб, з якими пов’язана доля тієї чи іншої споруди, села чи міста.
Більш ніж півторатисячолітня історія Києва, одного з найстаріших слов’янських міст, – це водночас історія нашої Батьківщини. Протягом столітть Київ зазнавав занепади і піднесення, війни та революції, відновлення та перебудови. Невблаганний час не зберіг для нащадків те нетривке, що могло б довго простояти через технічну недосконалість або зникло, коли стало на заваді чужинцям.
Київ сьогодні зовні не зовсім нагадує стародавнє місто, адже вік його забудови – це переважно декілька останніх століть, а сива старовина лише вкраплена в нове місто над Дніпром окремими дорогоцінними камінчиками.
Влітку 2022 року Київ святкуватиме свій 1540-й день народження.
Перші поселення
Насправді, на території Києва поселення людини відомі ще 25 тисяч років тому. Місця стоянок тих далеких предків виявлено археологами майже в усіх мальовничих місцевостях Києва.
Найвідоміша – Києво-Кирилівська стоянка на Подолі – археологічна стоянка старо-кам’яної культури, розкопана на вул. Кирилівській №59-65, неподалік від Кирилівської церкви. Відкрита та досліджена археологом Вікентієм Хвойкою у 1893 році. Археологічна стоянка знаходилась на 20-ти метровій глибині та мала площу 1000 кв.м. Були знайдені рештки понад 60 мамонтів, носорогів, зуби печерного ведмедя та лева, а також крем’яні ножі, скребачки, мамутові ікла та ін.
З давних часів жили люди і в Протасовому яру, Солом’янці, Оболоні та Пріорці, исій горі, в Пирогові, поблизу села Чапаєвка, в Совках, Корчуватому, на Вигурівщині. У наш час ці місцевості вже власне Київ.
Поселення, які з’явились у різних районах сучасного Києва в останніх століттях до нашої ери, досягли найвищого розвитку у ІІ-ІІІ ст. н.е., після чого спостерігається поступово згасання їх життя.
Новий підйом розвитку матеріальної культури слов’янського населення почався з кінця V ст. З цих часів Київ поступово розвивався, набираючи ознак феодального міста.
Легенда про братів Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь
Збереглася легенда про те, як брати Кий, Щек, Хорив та їх сестра Либідь десь у V столітті дісталися водою струмких височенних круч над Дніпром нижче гирла Десни, та заснували місто. Від них і пішли назви гір Києвиця (згодом – Замкова), Щекавиця, Хоревиця, річки Либідь та, власне, і самого міста князя Кия – Києва.
Археологічні дослідження підтвердили ймовірний вік найдавнішого київського укріплення-городища – остання чверть V століття н.е.
Перша датована згадка про Київ: князі Аскольд і Дір, князь Олег
Перша датована згадка про Київ у давньоруському літописі належить до 862 року, коли правили князі Аскольд і Дір. Наступний володар, новгородський князь Олег, 882 року вбив Аскольда і Діра, зайняв київький престол та княжив 30 років. Саме йому, за літописом, належать пророчі слова про майбутню велич Києва: “Це буде мати містам руським”. І мальовниче урочище над Дніпром досі зветься Аскольдовою могилою. Часи князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава Ігоревича відзначені приєднанням нових земель, розширенням економічних та політичних зв’язків, зростанням могутності й міжнародного авторитету Києва.
Князь Володимир Великий: хрещення Русі та побудова першого мурованого храму
Найбільшого розквіту Київська держава досягла за князювання Володимира. При Володимирі Святославичі 988 року було запроваджено на Русі християнство. Це мало велике прогресивне значення, оскільки відіграло важливу роль у зміцненні єдності держави, сприяло розвиткові культури, освіти, мистецтва.
Наочним свідченням нової релігії стала побудова першої мурованої церкви на Русі Церкви Успіння Пресвятої Богородиці, або Десятинної церкви (989-996 рр.). Названа так тому, що князь виділив на її утримання десятину – десяту частину своїх доходів. Навколо церкви височіли муровані князівські палаци, і центр міста, або Дитинець, боронили земляні вали з ровами й кількома міськими брамами. Про розташування споруд давнього “міста Володимира” дають уявлення вибрукувані тепер червоним кварцитом обриси їх підвалин.
Село Берестове: Літня резиденція князя Володимира Святославича
Київ завжди пишався своїм мальовничим розташуванням. Панівне положення високих круч над Дніпром імпонувало київським князям, які зводили над схилами ріки храми та палаци, що зримо свідчили про могутність влади і держави. Володимир Святославович влаштував свою літню резиденцію над Дніпром, у княжому селі Берестове (тут він і помер у 1015 році). Потім там жили князі Ярослав Мудрий, Святослав Ярославич, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах. До наших днів дійшла, хоча і з великими змінами, мурована церква Спаса на Берестові, яка вперше згадується у літописі 1072 року.
Церква Спаса на Берестові
Церква Спаса на Берестові – це пам’ятка архітектури ХІ-ХІІ ст., розташована за межею фортечних мурів Києво-Печерської Лаври, проте вважається частиною історико-архітектурного ансамблю лаври, разом з нею включена до Списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Точна дата побудови – не відома. За традиційною версією, церкву було побудовано в період правління князя Володимира Мономаха, між 1113 та 1125 рр. як головний собор Спасо-Преображенського монастиря. Після зруйнування Києва у 1240 році протягом декількох століть перебувала у занепаді.
Софійський собор та Золоті ворота
Син і послідовник Володимира Ярослав Мудрий значно розширив межі “стольного града”. У цей час було збудовано видатний твір мистецтва – монументальний, прикрашений мозаїками та фресками Софійський собор (перша половина ХІ ст.), Георгіївський та Ірининський монастирі (не збереглися), а навколо всієї території “міста Ярослава” височенний оборонний вал з дерев’яних городень-зрубів і землі, з мурованими із цегли-плінфи й каменю брамами, рештки однієї з тих брам – всесвітньовідомі Золоті ворота. У 1982 році над пам’яткою було споруджено захисний павільйон, який відтворює уявні первісні форми Золотих воріт та оборонного валу.
Заснування Києво-Печерської Лаври
1051 року ченці Антоній та Феодосій заснували поблизу Берестового печерний монастир – майбутню Києво-Печерську Лавру.
Красний двір та заснування Видубицького монастиря
Всеволод Ярославич у другій половині ХІ сторіччя побудував свою літню резиденцію Красний двір, а згодом і монастир у мальовничому наддніпрянському урочищі Видубичі, на південні околиці Києва.
Заснування Михайлівського Золотоверхого монастиря
1108 року київський князь Святополк Ізяславич заснував на місці Дмитрівського монастиря Михайлівський Золотоверхий монастир на честь янгола-охоронця Києва – архангела Михайла. Михайлівський собор також прикрашали фрески та мозаїки – це була одна з визначних споруд початку ХІІ століття.
За часів Володимира Мономаха дещо зміцніла централізована влада великого київського князя, тимчасово затримався процес роздріблення Давньоруської держави, однак після його смерті (1125 р.) цей процес прискорився і Київська Русь розпалась на удільні князівства, найвпливовішими серед яких були Чернігівське та Переяславське. Обидва прагнули заволодіти великокнязівським столом.
Кирилівський монастир
У ХІІ століття чернігівські князі Ольговичі, які намагалися захопити Київ, спорудили на високій горі в урочищі Дорогожичі (доброї дороги зичили) родовий Кирилівський монастир (до наших днів збереглась чудова Кирилівська церква).
Церква Успіння Богородиці Пирогощі
У шедеврі давньоруської літератури “Слово о полку Ігоревім” згадується церква Успіння Богородиці Пирогощі (1132-1136 рр.), яку побудував Київський князь Мстислав Володимирович, син Володимира Мономаха. Згодом церква Успіння Богородиці Пирогощі стала головним храмом на Подолі, прибережній низинній частині міста. Тут, біля підніжжя гір, жили ремісники, торгові люди, і пам’ять про ті часи дійшла до наших днів у назвах урочищ Гончарі, Кожум’яки, Дігтярі.
Навала орд хана Батия (Золота Орда)
Спустошлива навала орд хана Батия (Золота Орда) в грудні 1240 року призвела до занепаду Давньоруської держави і власне Києва. Нові величні споруди з’являться досить нескоро.
Друга половина XIII ст. – перша половина XIV ст.
У другій половині XIII ст. – першій половині XIV ст. почала формуватися українська феодальна народність, і Київ став не тільки топографічним та етнічним центром нації, але й визначним центром творення української культури.
2-а пол. XIV ст. – 1-а пол. XVII ст.
Друга половина XIV – перша половина XVII століття посідають особливе місце в історичній долі українського народу.
XVII-XVIII ст.
Впродовж XVII-XVIII століть загального піднесення здобула національна культура, виплекана значною мірою в таких осередках, як Братська школа на Подолі, школи при київських церквах і монастирях.
Стараннями Київського братства, яке було створене 1615 року та в яке вступив гетьман Петро Сагайдачний разом з запорізьким козацтвом, було засновано Братський Богоявленський монастир. Школа при ньому (з 1632 року – колегіум), з 1701 року – Київська академія, перший вищий навчальний заклад на Україні, дала освіту багатьом у майбутньому видатним діячам держави, науки і культури нашої Батьківщини (закрито 1817 року). Велику просвітницьку діяльність провадила тоді Києво-Печерська лавра, де теж працювало чимало видатних діячів.
Стиль барокко в архітектурі
Поширення освіти й культури знайшло відбиток і в архітектурі. Нові можновладці – гетьмани, полковники, старшина Війська Запорізького – так само, як колись київські князі, теж прагнули унаочнити свою велич засобами монументальної архітектури. В мистецтві панував своєрідно трактований на українському грунті життєрадісний стиль барокко.
Отож у нові бароккові шати вдягалися давньоруські собори – Софійський, Михайлівський Золотоверхий, Києво-Печерський Успенський, Михайлівський Видубицького монастиря, Кирилівський; замість дерев’яних зводилися нові цегляні дзвіниці, трапезні, келії, будинки настоятелів, оборонні мури з вежами й брамами – все те з ліпними прикрасами, під високими дахами з заломами, під грушовидними банями, із позолоченими хрестами й сонечками-рипідами.
Тоді ж у Києві побудовано десятки нових мурованих церков, обриси яких у цеглі повторювали прийоми української народної дерев’яної архітектури: то традиційний тридільний храм (як приклади – однобанна Іллінська церква, 1692 р., та трибанна – Феодосія Печорського, 1698-1700 рр.), а то не менш традиційний хрещатий п’ятибанний храм (церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерського монастиря, 1696-1698 рр., та Георгіївський собор Видубицького монастиря, 1696-1701 рр.).
Згодом набувають поширення й своєрідного місцевого трактування архітектурні прийоми, запозичені з досвіду Західної Європи та втілені в центричних тетраконхових однобанних храмах (у Києві – церква Миколи Набережного, архіт. І.Г. Григорович-Барський, 1772-1775 рр.).
Все ширше до монументального будівництва залучаються архітектори- професіонали:
- Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври, 1731-1745 рр., найвища дзвіниця в Російській імперії, архіт. Й.-Г. Шедель;
- Покровська церква, 1766-1772 рр., архіт. І. Г. Григорович-Барський;
- Андріївська церква, 1747-1753 рр., архіт. В. В. Растреллі та І. Ф. Мічурін.
Плідно працюють у цей час і російські зодчі, намагаючись поєднувати в своїх творах прийоми української та російської архітектури:
- Микільський військовий собор, 1690-1696 рр., архіт. Й. Д. Старцев.
Приклад Києва наслідували інші міста України.
Київська фортеця
Крім культового, за новими принципами провадилося й цивільне та військове будівництво. Ще 1679 року козаки гетьмана І.С. Самойловича почали будувати нову земляну фортецю довкола Києво-Печерської лаври, маючи намір зміцнити Київ у зв’язку із постійною загрозою турецького нападу.
Потім коштом гетьмана І.С. Мазепи було побудовано нові цегляні мури з п’ятьма вежами довкола Верхньої лаври (1698-1701 рр.; збереглися чотири).
Нарешті, цар Петро І звелів розбудувати Печерську фортецю (1706-1716 рр.), і цього разу ще більша територія була охоплена земляними валами з вісьмома бастіонами й трьома равелінами.
Згодом замість первісно дерев’яних було споруджено: Київську (1733 р.; не збереглася), Васильківську (1755 р.), Московську верхню (1765 р.) та Московську нижню (1777-1779 рр.) цегляні брами з мостами, перекинутими через рови, порохові погреби (1749-1751 рр., 1755 р.), величезний арсенал (1784-1798 рр.) та інші важливі фортифікаційні споруди.
На терені фортеці розташувалися адміністративні установи, зокрема двоповерховий будинок генерал-губернаторів (1750-ті рр., архіт. С.А. Карін).
Серед цікавих громадських будівель Києва тих часів звернемо увагу на бароккові старезні подільські кам’яниці кондитерів Балабух, будинок на Подолі, де, як вважається, зупинявсь Петро І, Кловський (1752-1756 рр.) і Маріїнський (1745-1752 рр.) палаци на Липках.
1811 року внаслідок величезної пожежі згорів весі Поділ. Лише поодинокі муровані храми та кілька кам’яниць зосталися згадками про цей давній район, заново розпланований прямокутними кварталами за проектом архітектора В. І. Гесте (1812 р.) на основі плану архітектора А.І. Меленського.
У першій половині XIX сторіччя докорінні зміни відбуваються і в забудові всього міста. За новим генеральним планом 1837 року, складеним під керівництвом архітектора В. І. Беретті, Київ, до того поділений на три частини (Верхнє місто, Печерськ і Поділ), об’єднується в одне ціле.
Прокладаються нові прямі магістралі:
- Володимирська вулиця,
- Бульварна вулиця (з 1869 р. – Бібіковський бульвар, тепер бульвар Тараса Шевченка),
- забудовуються Липки, долина річки Либеді;
- споруджуються величезні будівлі в стилі пізнього класицизму:
- університет св. Володимира (1837-1842 рр., архіт. В.І. Беретті),
- Інститут шляхетних дівчат (1838-1842 рр., архіт. В. І. Беретті),
- кадетський корпус (1857 р., архіт. І. В. Штром),
- Присутствені місця (1854-1857 рр., архіт. К. А. Скаржинський, М. С. Іконников, І. В. Штром).
Узвишшя над Дніпром і долиною Либеді зайняли величезні споруди нової Печерської фортеці (1831-1861 рр.), побудованої з урахуванням тодішніх досягнень військової справи. Через Дніпро було перекинуто капітальний Миколаївський, або Ланцюговий, міст (1848-1853 рр., інж. Ч. Віньйоль). Всі ці монументальні споруди довгий час домінували над одно-двоповерховою забудовою Києва.
2-а пол. XIX ст.
У другій половині XIX сторіччя Київ – адміністративний центр трьох губерній: Київської, Волинської та Подільської – швидко набуває значення важливого торговельного центру.
Київські щорічні контрактові ярмарки стають місцем оптового збуту багатющої сільськогосподарської продукції краю, а виникнення цілого ряду великих механізованих промислових підприємств, серед яких були металообробні, машинобудівні заводи, розвиток промислового цукроваріння, поширення пароплавства на Дніпрі та прокладення через Київ залізниці сприяють дальшому поступу капіталістичних відносин.
Наслідком економічного піднесення стали відомі київські «будівельні гарячки», які охопили місто з середини 1880-х років. Усього лише за тридцять років (до початку першої світової війни) Київ невпізнанно змінює своє обличчя, стає, як тоді любили говорити, «європейським містом».
Справді, архітектурний і містобудівничий образи Києва, принаймні його центральних районів, на кілька десятиліть залишаються саме такими.
У цей час збудовано сотні багатоповерхових житлових, так званих прибуткових будинків, десятки громадських споруд: театри, бібліотеки, банки, критий ринок, музеї, храми всіх віросповідань, лікарні, поліклініки, лазні, казарми, вищі й середні навчальні заклади, іподром; всі центральні вулиці було забруковано, освітлено спершу газом, потім – електрикою, обладнано водопроводом і каналізацією, в місті діяли телеграф, телефон, конка, а потім і перший у Російській імперії електричний трамвай, фунікулер.
Еклектика та модерн
Модні архітектурні стилі – еклектика, а потім сміливий модерн мали в Києві характерну, суто київську особливість: усі фасади виконувалися з цегли, і всі архітектурні прикраси, яких вимагав і стиль, і смак замовника, виконувалися теж виключно з міцної київської жовтої цегли; а на початку XX сторіччя їй на допомогу прийшов прогресивний залізобетон, широко уживаний у стилі модерн.
Талановиті київські зодчі цього періоду: П.Ф. Альошин, М.П. Бобрусов, Г.П. Бойцов, Е.П. Брадтман, О.М. Вербицький, Г.Ю. Гай, П.І. Голландський, В.В. Городецький, А.Л. Гун, І.С.Кітнер, Е.Л. Клаве, О.В. Кобелєв, В.Г. Кричевський, Р.Ф. Мельцер, В.М. Ніколаєв, В.М. Риков, Г.П. Шлейфер, В.О. Шретер – своїми творами прикрасили місто, надали йому своєрідного, суто київського вигляду.
Кращі споруди тих часів і сьогодні залишаються окрасою столиці України:
- Міський театр (театр опери і балету) – нині Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка (1897-1901 рр.),
- Театр «Соловцов» (1898 р.) – один з перших стаціонарних театрів Києва з постійно театрально трупою, заснований відомим російським актором та драматургом Миколою Соловцовим, був найпрестижнішим театром міста, нині Національний академічний драматичний театр імені. І. Я. Франка,
- Миколаївський костел (1899-1909 рр.),
- Педагогічний музей (1911-1913 рр.), будинок Городецького (1902-1903 рр.),
- Держбанк (1902-1905 рр.),
- Бессарабський критий ринок (1910-1912 рр.),
- Міський музей старожитностей і мистецтв (1897-1899 рр.) – нині Національний музей українського народного декоративного мистецтва,
- будинки-особняки музеїв західного та східного мистецтва і російського мистецтва (1880-ті рр.), нині Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків та Національний музей “Київська картинна галерея” (Київська національна картинна галерея),
- Політехнічний інститут (1898-1901 рр.), нині Національний політехнічний університет, тощо.
Було встановлено:
- над Дніпром – пам’ятник князю Володимиру Святославичу (1853 р.),
- на історичній Софійській площі – пам’ятник Богдану Хмельницькому (1888 р.).
Головною, улюбленою вулицею киян став Хрещатик. А забудова робітничих околиць залишалася переважно одно- двоповерховою, позбавленою новітнього благоустрою.
Перша світова війна перетворила Київ на прифронтове місто. У короткий строк виросли нові корпуси кількох військових училищ, заводських цехів.
Радянська влада у Києві
Після закінчення громадянської війни та встановлення Радянської влади у Києві розпочався новий етап будівництва. Вперше зводяться багатоповерхові житлові будинки спеціально для робітників, для фахівців (інженерів, лікарів, письменників), реконструюються й перетворюються фактично на нові підприємства заводи «Більшовик», «Ленінська кузня», «Укркабель», кондитерська фабрика ім. К. Маркса, трамвайний завод ім. Ф.Е. Дзержинського. У цей період побудовано заводи верстатів-автоматів ім. М. Горького і Дарницький вагоноремонтний, трикотажну фабрику ім. Рози Люксембург, Дарницький шовковий комбінат, а також корпуси кінофабрики (1928 р., архіт. В.М. Риков) – нині кіностудія художніх фільмів ім. О.П. Довженка, публічну бібліотеку (1929-1930 рр., архіт. В.О. Осьмак, П.Ф. Альошин), залізничний вокзал (1929-1932 рр., архіт. О.М. Вербицький), районну електростанцію (1926-1930 рр.) тощо.
Новий значний імпульс розвитку місто одержало 1934 року, коли стало столицею республіки. У передвоєнний час було споруджено монументальні урядові будинки Президії Верховної Ради УРСР (1936-1939 рр., архіт. В.Г. Заболотний), Раднаркому УРСР (1936-1938 рр., архіт. І.О. Фомін за участю П. В. Абросимова) – нині будинок Кабінету міністрів, особливо багато шкіл, будинки культури, кінотеатри, лікарні, фабрично-заводські корпуси, теплоелектроцентраль, багатоповерхові житлові будинки, дитячі садки та ясла, стадіони тощо.
Цей етап розвитку вітчизняної архітектури характерний переходом від раціонального конструктивізму та творчого використання українського барокко і класицизму до вигадливих штучних форм псевдокласицизму, ускладнених прагненням величності, «гідної епохи», як неодмінно наголошувалося з середини 1930-х років.
Водночас, поступаючись владній ході доби, загинуло чимало культових споруд – видатних пам’яток архітектури: Михайлівський Золотоверхий собор із дзвіницею, Богоявленський, Микільський військовий, Петропавлівський, Богородиці Пирогощі собори, десятки церков…
Друга світова війна
Незліченних ран завдала Києву друга світова війна. Місто над Дніпром зазнало повітряної атаки в перші ж години гітлерівської агресії. Однак героїчна оборона Києва, що тривала 71 день в липні-вересні 1941 року, зірвала плани вермахту, затримала наступ ворожих військ на Москву. Фашисти втратили під Києвом понад сто тисяч вбитими і пораненими, сотні танків і літаків. Про ті часи нагадують сьогодні три сотні колишніх дотів, що залишилися в лісах і на полях довкола Києва як згадка про Київський укріплений район, як згадка про мужність захисників столиці України – міста-героя.
У перші дні фашистської окупації Києва загинув у вибухах і пожежах Хрещатик з прилеглими вулицями, а згодом страшної сили вибух знищив пам’ятку світового значення – Успенський собор Києво-Печерської лаври. Вже восени 1943 року, тікаючи з Києва під ударами Червоної Армії, гітлерівці спалили університет, багато житлових і громадських будівель. За час окупації вони знищили в Бабиному яру, в концентраційних таборах у Дарниці, на Сирці, в інших місцях Києва понад 200 тисяч радянських військовополонених та мирних громадян, 100 тисяч киян вивезли у фашистське рабство до Німеччини.
6 листопада 1943 року Червона Армія визволила Київ. Почалася відбудова, і символом післявоєнного відродження став для киян, як і для всієї країни, новий Хрещатик. По війні він став ширшим, зеленішим завдяки новому бульварчику. Великі керамічні облицювальні плитки та збірні керамічні деталі оздоблення надали спорудам Хрещатика своєрідного, характерного вигляду, властивого тій епосі.
На зміну насиченій надмірними, вигадливими прикрасами архітектурі першого повоєнного десятиліття прийшло масове житлове будівництво із застосуванням збірного залізобетону, забудовою великими житловими масивами приміських околиць. Вигляд новобудов, при всій величезній соціальній значущості розв’язання житлової проблеми швидко зростаючого міста, далекий від художньої виразності.
Образ Києва в різні часи його історії сприймався по-різному, залежно від архітектурних домінант, від смаків і уподобань доби. О.С. Пушкіна вразив «тополь киевских высот», Т.Г. Шевченко змальовував в уяві образ «златоглавого, садами овитого и тополями увенчанного Киева», М.О. Булгаков вважав «лучшим местом в мире» Володимирську гірку. Повоєнне покоління киян закохалося у київські каштани, що стали символом міста.
Київ нікого не залишає байдужим. Щоразу кияни та гості нашого міста люблять милуватись київськими горами: Старокиївською, Замковою (Киселівкою), Дитинцем, Щекавицею, Михайлівською, Володимирською, Лисою, вуличками-струмками, що збігають поміж горами на Поділ та до Дніпра, сучасними вулицями й парками, велетенськими просторами житлових масивів, а також пам’ятками архітектури – все це видно з наддніпрянських круч. І є у всьому тому щось дуже київське, суто київське, невловиме, близьке й зрозуміле насамперед киянам.