Легенди, руїни, могутні велетні…
Сотні років представники роду Остен-Сакенів служили государям Польщі, Швеції, Данії, Московії. Один з них – Карл Іванович Остен-Сакен отримав титул графа і барона, землі в Прибалтиці та Білорусі, а також – маєток з палацом неподалік від Києва. Сьогодні ми мандруватимемо у пошуках руїн маєтку Остен-Сакену, залишки якого притаїлись у одному з легендарних сел України – с. Немішаєве.
Якщо їхати по Варшавці у бік м. Малин, за 38 км від Києва, у Бородянському районі Київської області, знаходиться одне з легендарних сіл України – Немішаєве. У 1950 році село Немішаєве отримало статус селища міського типу. Населення становить трохи більше 6000 осіб.
Перша писемна згадка про село датується вереснем 1900 року, пов’язана вона з будівництвом залізниці Київ-Ковель. Населений пункт названий на честь начальника Південно-Західної залізниці Клавдія Семеновича Немішаєва, який активно сприяв тому, щоб працівникам залізниці виділили земельні ділянки на на 39-й версті залізничної гілки.
До цього територія селища належала селу Мироцьке. Мироцьке – старовинне село , що розташовано на кордоні Києво-Святошинського та Бородянського району Київської області. Населення становить 1 535 осіб. У XVII ст. до Андрусівської угоди село належало до Київського Кирилівського монастиря.
У 1910 році Микола Гумільов написав такі строки:
Ты помнишь дворец великанов,
В бассейне серебряных рыб,
Аллеи высоких платанов
И башни из каменных глыб?
Как конь золотистый у башен,
Играя, вставал на дыбы,
И белый чепрак был украшен
Узорами тонкой резьбы?
Ты помнишь, у облачных впадин
С тобою нашли мы карниз,
Где звезды, как горсть виноградин,
Стремительно падали вниз?
Історія палацу, руїни якого знаходиться на території сучасного смт Немишаєве, починається за часів, коли власником цих земель був граф Карл Сакен. Роду Сакенів належали землі із селами Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі, Бабинці, Пороскотень. Представник давнього роду Карл Сакен був цереймонестром двору, а до цього вихователем Великого князя Костянтина Павловича. У 1797 р. він за власним бажанням пішов у відставку і переїхав у Естляндію, в Мироцькому практично ніколи не жив. У тому ж році він отримав титул графа, який чотирма роками пізніше було
розповсюджено на його племінників.
Після смерті його володіння під Києвом перейшли у власність Івана Христофоровича фон дер Остен-Сакена, який помер у 1853 p., a після нього – його сину, генерал-майору графу Карлу Івановичу фон дер Остен-Сакену. Граф володів вищезазначеними землями до 1861 р. Дізнавшись про ліквідацію кріпосного права, він зібрав мешканців сіл Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі, віддав їм свою землю під банківську заставу в 40 тисяч крб., після чого виїхав за кордон.
З банку ці землі викупив пан Оштахов і володів ними приблизно 15-20 років, згодом збожеволів і помер. Після його смерті керувала господарством його дружина.
Через деякий час вона продала землі німцеві Варгену, а він графові Воронцову-Дашкову, який у 1899-1900 pp. побудував там винокурний завод. Граф Іларіон Іванович подарував 157 десятин землі своєму помічникові Антону Йосиповичу Красовському. Межею між їх землями була невелика річка Топірець, яка впадала в річку Рокач.
Згодом на землях Красовського, у зв’язку з будівництвом залізниці Київ-Ковель, наприкінці 1900-1901 pp. виникає селище Немішаєве.
У 1904 р. землі та маєток Воронцов-Дашков вирішив продати. Граф організував торги й продав усе частинами різним людям. Новим власником став Андрій Мойсейович Кулик, який купив 1000 десятин землі, центральну частину маєтку разом із кінним заводом, землею та лісом. Він був простим селянином із села Миронівки (під м. Біла Церква) і маючи там 300 десятин землі, побудував собі магазин. Він був звичайною людиною, купував волів і товари цілими обозами у п’яних чумаків і таким чином збагачувався. Решта земель, які лежать на південь від залізниці, були продані графом
поміщикові Страдецкому.
За переказами, А.М. Кулик знайшов бочку золота, приховану поляками під час втечі з України. За це золото Кулик купив маєток і почав там господарювати, закрив неприбутковий кінний завод, викорчовував багато лісу для обробки землі.
У цей період у маєтку поміщика Кулика було достатньо велике господарство. У нього були коні, корови, птахи та, навіть, павичі. Упорядкувати роботу на такому великому масиві він самостійно не міг. Запрошений ним управляючий Здановський, а пізніше й Сестер-Животовський не поліпшили хід справ, і тоді Кулик вирішив здати свою землю разом із маєтком в оренду на вигідних умовах.
Орендаторів Здановського та його племінника Сестер-Животовського зобов’язали через деякий час побудувати цегляний завод, кам’яні хліви, на віддаленій від маєтку ділянці (між с. Козинці й сучасним смт .Немішаєве). Після того, як Кулик здав маєток із землями в оренду, він оселився в маленькому будиночку біля продовольчого магазину, на території сучасного біохімзаводу.
Виконуючи умови договору, поміщики-орендатори у 1905 -1906 pp. заснували спиртозавод.
У 1911 p. під натиском голови Київської земської управи Демченко, Кулик власними коштами почав будівництво сільськогосподарської школи. І за півтора року її таки побудував.
У 1912 р. відбулося освячення сільськогосподарської школи, якій було привласнено ім’я Столипіна (П.А.Столипін, голова Ради Міністрів Російської Імперії, вбито в Київському оперному театрі, поховано біля Трапезного собору Києво-Печерської Лаври).
До 1917 р. на території колишнього спиртозавода в парку був колишній графський палац, майстерно викладений цеглою з баштою на правому розі будівлі. Поряд із палацом були розташовані жилі квартири, одноповерхова контора, підвал, комора, казарма, де жили робочі. Зліва від палацу був фруктовий сад, в якому стояли два дерев’яні будиночки. У саду росли груші, яблуні, черешні рідкісних, на той час, сортів.
Від будівлі маєтку з північного його боку вела стежина через парк до річки, а через річку Орлянку було побудовано пішохідний дерев’яний навісний міст, ширина якого дозволяла пройти поряд утрьох. На протилежному березі Орлянки, поряд із мостом, знаходилася скляна поміщицька теплиця. Біля теплиці також ріс фруктовий сад, захищений частоколом. Тут був ставок, де ловили в’юнів. Парк навколо палацу був дуже красивий. Там завжди було чисто й затишно. Також там знаходилася альтанка, що формою своєю нагадувала гриб.
Після 1917 р. графський палац відносився до території смт Немішаєве. Тут розташувався клуб Немішаєвського біохімзаводу. Але одного разу вночі заводський клуб охопила пожежа, в полум’ї загинула вся будівля. Після пожежі маєток не відбудовувався.
Нині руїни, які залишилися від графського маєтку, знаходяться в смт. Немішаєве по вул. Біохімічній і є власністю Української Православної Церкви.
