«Я не знаю, чого хочу»: чому так та як розібратися у своїх бажаннях

ya-ne-znayu-chogo-ya-hochu

Думати про свої бажання – це не егоїзм, це – здорова турбота про себе.

У ХХІ ст. установка «Роби тільки те, що хочеш, а якщо не хочеш – не роби» стала девізом покоління, народжених у 90-х рр. Але як бути в ситуації, коли не можеш зрозуміти, чого ж ти насправді хочеш?

Як це, не знати чого хочеш?

Іноді необхідно, щоб хтось інший тобі сказав: це – твої почуття, це – твої думки, це – твої бажання. У такий стан впадають усі, особливо, коли опиняються у складній життєвій ситуації, коли незрозуміло, як та що робити, а почуттів так багато, що складно розібратися у власних думках. У такий момент здається, що тобі потрібний  хтось дорослий, хто візьме тебе за руку, відведе в безпечне місце, пояснить, що сталося і запевнить, що все буде гаразд. Це природне бажання для дитини. Деякі люди так і виростають у цій позиції, постійно чекаючи на таких дорослих. Вони в кожній людині шукають маму, яка скаже, як правильно вчинити та пояснить ситуацію.

Чому так відбувається

Коли не відбувається психологічного розз’єднання дитини та дорослого, вони залишаються в постійному контакті, коли одна людина нібито завжди “зшита” з іншою, як єдине ціле. Якщо двоє – це єдине ціле, то у них спільні бажання, спільні почуття, спільні потреби. У цей момент своїх потреб та бажань бути не може.

Такі люди живуть на благо сім’ї, роботи, чогось чи когось ще, ігноруючи та не відчуваючи себе. Цей досвід ми запозичили з дитинства, коли доросла людина завжди прикривала собою дитину, відповідаючи та вирішуючи за дитину, навіть тоді, коли дитині вже прийшов час проявляти самостійність. Вона так і не навчилась проявляти самостійність і звикла, що поруч є хтось, хто скаже, що відбувається. Така ситуація призводить до заморожування почуттів.

Як почуття пов’язані із бажаннями?

Найпростіше пояснити цей зв’язок на прикладі базових потреб. Як ми розуміємо, що нам хочеться до туалету? Що ми хочемо їсти? Відчуваємо тілом. Ми відчуваємо сигнал у тілі і розпізнаємо його як знак, що настав час перекусити або знайти найближчий фастфуд чи магазин. Буває, що, навіть, ці базові потреби довго ігноруються, наприклад, коли ми щось робимо із захопленням та нам треба відірватися від важливої справи: роботи, цікавого фільма, розмови. А тіло залишається десь на другому плані з усіма своїми сигналами. Так і з іншими бажаннями та потребами.

Прислухатися до тіла та емоцій

Як зрозуміти, чи я це хочу насправді, чи ні, чи хтось мене переконав, вселив мені бажання?

Все просто: уявіть, що ваше бажання збулося. Наприклад, мрія про нову професію. Кому стало добре у результаті? Хто виграв від реалізації бажання? Можливо, в цей момент нам найбільше хочеться розповісти комусь про бажання, і цього достатньо. А далі вже працювати не хочеться. Тоді йдемо далі, чому нам так хочеться, щоб ця людина дізналася про нову нашу професію? Це зробить нас краще у його очах? Навіщо це нам? Тут стає очевидним, що справа не в професії, а у стосунках із конкретною людиною.

Якщо ви уявляєте, як стаєте крутим топ-менеджером і ваші батьки вами задоволені, а сама робота не викликає ніякої радості, то не потрібно ставати топ-менеджером. Потрібно нарешті розібратися у своїх стосунках із батьками.

Процес виникнення бажання

Як зрозуміти, чого я хочу? Іноді таке питання виникає через плутанину, начебто за бажанням ховається щось інше. Або з розгубленості – коли ми опиняємось у новому середовищі. Цілком природно іноді не знати та не розуміти своїх бажань. Розгубленість для багатьох є чимось соромним і нестерпним, адже часто можна почути від дорослих, що «треба мати свою думку», «що ти мямлиш», «ти чого», «давай вже, зберись».

Ми реагуємо на свою розгубленість, і справа у цій нашій реакції.

Такі зауваження наших близьких можуть транслювати неприйняття швидкості, повільності і розгубленості. Усередині нас формується певна реакція на цю розгубленість – ми лякаємось і прагнемо швидко вийти з неї. І як рішення – чіпляємося за думку більшості або, наприклад, чекаємо на заохочення і вибираємо те, за що нас похвалять, не замислюючись, чи хочемо ми цього насправді.

Перебування в розгубленості

Якщо сповільнитись та трохи побути в стані розгубленості, то за ним можна розпізнати свої бажання. Коли ми щось замовляємо в ресторані, ми потроху зволікаємо, дивимося, робимо вибір, прислухаємося до тілесних відчуттів і потреб, і так робимо вибір. З іншими рішеннями так само.

Але іноді й їжу складно вибрати, і хочеться, щоб хтось за тебе її вибрав та приніс, як у дитинстві, подбав про тебе. Зайва турбота у дитинстві іноді цю чутливість блокує, заважає їй розвиватися. Як у класичному анекдоті про єврейську маму:
– Ізя, йди додому!
– Мамо, я замерз?
– Ні, ти хочеш їсти!

Інша часта реакція – критика своїх бажань.

Бажання виникає, і одразу за ним оцінка цього бажання – «дивне», «дурне», «дитяче», «некорисне», воно може суперечити нашій ідеї про те, який я чи про те, яким я маю бути. Ми всі хочемо бути дорослими, розумними та ефективними. При цьому наше бажання може не відповідати цим уявленням та очікуванням від себе, тому критика одразу цензурує його. Це секундний процес, часто ми його «проскакуємо», не усвідомлюючи, що ми критикуємо себе. Тут може допомогти увага до своїх оцінок інших людей та увага до своїх фантазій.

Як навчитися?

Стан початківця потрібно тренувати, робити помилки, пробувати. Не боятися бути людиною, яка не знає. Нас довго навчали знати, вміти аргументувати, бути компетентними.

Для того щоб наблизитись до розуміння своїх справжніх бажань, дайти собі чесно відповідь на питання:

– Що я найчастіше роблю, якщо подивитися на моє життя глобально?
– Що я любила робити у минулому?
– Що я не люблю робити?
– Про що я мрію, фантазую, хто я у своїх фантазіях?
– Чого я боюсь?

Бажати будь що – це теж навичка, формування якої відбувається у дитинстві природнім шляхом. Коли ми дорослішаємо, ця навичка може розвиватися, а може блокуватися. Це тренування та вивчення сигналів свого тіла і почуттів. Ми готові підлаштовуватись під тих, кого любимо, хто нас оточує, часто вміємо добре прислухатися до інших, але не до себе. Якщо це про вас, то можна пробувати різне та дивитися на свою реакцію, вчитися бути уважним до себе. Думати про себе та свої бажання – це не егоїзм, це здорова турбота.